Читати книгу - "Свій час"

тюки з коштовним вантажем — різнобарвні котушки з рису, і червоної риби, і чогось зеленого різних відтінків, і кунжутного насіння, і смугасті спини креветок, розкиданих там і тут, немов згорнуті килими, і рожеві пелюстки маринованого імбиру на квадратному блюдечку… Ніколи досі вона не бачила цих суші наживо, лише на вивісках чи в телерекламі, а ще якось кинули були флаєр до поштової скриньки, та вони з мамою так і не ризикнули замовити, та й ціни ж… А таки справді, як це їсти?

А Сергій, озброєний двома загостреними паличками, немов екзотичною зброєю, фехтувальними рухами вихоплював з таці одну суші за одною і поглинав з молодечим азартом, з видимим відчуттям здорового пожадливого насичення. Підморгнув, пережовуючи, підчепив величезну креветку на рисовому колобку і простягнув Вірі, немов у ковальських кліщах; мимоволі відсахнулася, замотала головою і, зручніше взявшись за палички, спробувала сама. І вдалося, тільки розкришилося навпіл у чашечці з соєвим соусом, втоплені рисинки всіяли денце…

— …Звісно, вона була дуже гарна. Як ти… Брешу, ясна річ, зовсім інакша, навіть порівняти не вийде, навіть якби й хотів. Ось ти ще під стіл пішки ходила, але ж пам’ятаєш, тоді зачіска така була модна — «галя»?

— Так уже й під стіл… «Галя з начосом»?

— Так-так! Усі її робили. І сукні шили такого ж фасону, і черевички носили, як у неї в «Обіцянці», бачила? Отак ідеш вулицею, а тобі весь час твоя дружина ввижається, буквально на кожному кроці. По всій країні жінки зі шкіри пнулися, щоб бути схожими на мою Гальку, а чоловіки — всі як один! — хотіли її. Жоден би не встояв! А я нічого, терпів. Це зараз наших «зірків» схрещують, мов кроликів, для піару, а я її справді дуже кохав. Ми, до речі, ще перед «Комсомольцем» одружилися, мене тоді ніхто ще не знав. Хлопчисько шмаркатий, третьокурсник, село неасфальтоване, — а Галька з’їздила до Парижа. І злигалася там на фестивалі з одним, француз, о-ля-ля. Ясна річ, із нею провели бесіду, з готелю вже не випускали, а згодом і з країни. І зі мною, Вірусько, теж поговорили… бррр. Досі — як шкуркою об скло. Слухай-но, а чому ми не п’ємо, для кого це вино взагалі? Дай наллю… Словом, розлучатися нам заборонили. Радянські актори, взірець для молоді. Якщо подумати, той-таки піар, тільки задля ідеології, а не бабла. Мешкали в спільній квартирі ще десять років, у різних, щоправда, кімнатах — це вони вже не могли проконтролювати. А потім вона все-таки поїхала до нього, цього… Виноградник, божоле, замок на Луарі, тьху.

— Через десять років? Вона його, мабуть, любила.

— Все, все, годі. Розкажи, кого любила ти, га?

— Ні, не розповім.

Бо нема чого розповідати. І це найстрашніше: розуміти, що нічого не було, нічого взагалі. Ти роками пам’ятаєш один погляд, напіврозмову, ввічливу усмішку — і живеш у громовому залпі емоцій та слів, на піку неймовірної тонкості й пекучої гостроти буття, — і не сумніваєшся, що це любов, адже лише з любові здатні народжуватися такі вірші. Сотні і тисячі рядків, водоспад і мереживо, павутинки і протуберанці, весь величезний світ, сповнений лише ним. І нова зустріч — невже минуло аж?.. та хіба не все одно, — і він знову всміхається, а ти по-дівчачому червонієш і провалюєшся у безкраю безодню, і хвилі несамовитого щастя плещуться високо над головою…

За цей час він устиг покохати й одружитись, у нього маленька дочка, і розповідати про все це тобі для нього так само природно та приємно, як і будь-якому іншому далекому приятелю, який би опинився на твоєму місці. Це життя, це любов, це справжнє; а те, що переживала ти, вкотре і вкотре прокручуючи по колу і виливаючи в безкінечні рядки, — сміховинна вигадка, самоомана, що, по суті, не ґрунтується ні на чому. Нічого не було. Нічого — навіть тоді.

І що в такому разі залишається? Інше? Те дурне і ганебне вовтузіння на панцирному гуртожитському ліжку, з чиїмось гиготінням за стіною, коли боїшся одночасно і болю, і що тебе заскочать, і завагітніти, і поглянути потім йому в очі, і раптом розумієш, що з цим випадковим хлопцем із паралельного потоку в тебе нема й не буде нічого спільного? І не було. Цього — не було точно.

Минуле — так само час. А часу ми більше не маємо… І знову парадоксальна гра слів, між оманливих свічад промикається сенс, обертаючись на власну протилежність. Час — є, і зараз, зупинившись, він у нас і з нами назавжди. Та з цього конче випливає і те, що з нами залишається і минуле, розлите в повітрі, озвучене в кожній другій фразі. Неодмінно щось згадувати — нащо?.. надто якщо нічого згадати…

— Вірусько…

Сергієві долоні лягли на плечі: шкарубка, жорстка шкіра, так наче він багато років орав землю чи стояв біля верстата, дивовижно, адже актори стежать за собою, наче жінки, чому в нього такі руки? Ковзнули вниз, опустилися на груди, одним дотиком кидаючи в гарячий трепет, Боже мій, я прожила все життя, не знаючи, що це буває отак, що мене колись капітально ошукали… а якби знала, що б тоді змінилося? Однак же ми зустрілися лише зараз. Нехай мене ошукали, і переграти вже нічого не можна, не можна навіть порівнювати, зіставляти, ставити на один щабель… бррр.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Напружилася, начебто… ну добре, добре, не буду.

— Просто не зараз. Пізніше.

— Дурниці ти кажеш. Ніякого пізніше не існує.

— Я знаю… але…

— Ясно, не дурний. Розкажи щось. Який твій улюблений колір? Їжа, напій, місто, фільм, квітка, акторка, книжка, тварина? Я все хочу про тебе знати. Тобі більше кицьки подобаються чи собаки?