Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Ви не любите людей? І розмов?

— Ні, не те. Люблю. Просто,— і він, роздумуючи, якось закопилив верхню губу, мовби хотів обнюхати свої пухнасті вуса,— у мене власна теорія співжиття. Я розповім про неї. Ви ще ж молоденька, отож можете дещо й використати.

— Дуже цікаво.

— Свою теорію, свій спосіб я назвав знеосібленням. Окрім родини, я вже давно уникаю в стосунках з людьми всього, що в них є особистого, власного. Навіть, виходячи з класу, намагаюся забути імена учнів. Думаю про них хіба що так: люди, яких я чогось навчив. Для мене праця — це праця, користь — це користь, вулик — це вулик. Так само й зло чи шкідництво. Це сума явищ, що підлягають усуненню без імен, без анекдотів, щоб їх переповідати.

— Це — результат вашого досвіду? Розчарування? Чи бажання спокою?

— Можливо, й це. В усякому випадку, я тепер розумію, що громадські діячі, політики можуть на загальні поняття накладати почуття й дії цілком конкретні.

— Ви гадаєте, що можна конкретно любити людство?

— Можна. Суспільство, націю, клас, дітей, молодь, село й таке інше.

— Проте ви ж заступилися за Юра.

— Бо він потрібен тут. А що ж до тієї Кондерівни, то не вірте, це неправда. Всі вони, всі жінки,— поспішно поправився він,— якщо люблять мене, то тільки за те, що ділюся з ними всім, що знаю і вмію. А потім хай собі плинуть, я й не оглянуся за ними.

— Цікаве все це, але холодне. Й сама не знаю, чи хотіла б так.

— Само собою зрозуміло, звичайно. Кожний собі. Кажучи відверто, то і я, можливо, не впорався б з своєю теорією, коли б не Людвиня. Ми доповнюємо одне одного, і її, треба визнати, теж люблять, навіть іще більше. І якось воно й живеться нам отак, самовистачально.

— Ви маєте на увазі цей дім чи все село?

— Мені чи Людвині — на одне виходить. Ми вже з Хробрицями зжилися. І не шукаємо нового.

— Не кажіть так. Я дуже хотіла б запросити вас до себе.

— Не гнівайтеся, будь ласка, але не тепер. Хіба пізніше. Може, молодші налагодять те, що попсували старші, й тоді вже. Ви теж молоді, вам легше.

— Аякже! Я, власне, не можу дати собі ради. Тільки прошу вас трактувати мене безіменно, знеосіблено. Маю чимало клопоту.

— Можна було сподіватися. Любі Хробрички!

— Отож-бо. Чому це у вас так, по-людському, а там...

— Поляризація. Люди стихійно збираються в середовищах, найбільш вигідних для них — добрих чи злих.

— Але ж люди в Хробричках не злі!

— Можливо. Люди ніде не бувають тільки добрі або тільки злі. Одначе навіть не злі піддаються злу, заражаються, звикають. І це найгірше. Пасивність, байдужість, пристосовництво. На щастя, люди піддаються вихованню, змінюються, про що ви, звичайно, знаєте.

— Ох, знаю це, знаю, але ж яка я зараз безпорадна.

— Ви вже давно в Хробричках?

— Майже тиждень.

— Пані дорогенька!..— Збильчевський тільки вусами ворухнув, гамуючи сміх,— Але про це потім, після чаю... Людвиню! — гукнув він у двері кухні.— Після чаю поведу вас, пані, по нашій малій шкільній державці й про все порозмовляємо.

Із кухні вийшли разом Збильчевська й Ганя, повністю виправдовуючи свою довгу відсутність вагою принесених підносів. Сито їдять тут, одним зголоднілим позирком оцінила підвечірок Агнешка, бо ж вишикувалося на столі все: і молочне, і овочеве, мед і фрукти, чай і свіжа сметана — на вибір. Та ще й домашнє вино з порічок.

— А ви знаєте,— ще раз втрутилася Збильчевська, ледве-ледве вмостившись за столом,— у Хробричках знову побилися. Ви, пані, не знаєте,— господиня махнула рукою в бік Агнешки,— вам-бо Юр не розкаже. Хто побився? Зависляк з Балчем. А за що? Увага — сенсація! Балч наказав Завислякові замкнута гуральню аж до особливого розпорядження. А Зависляк відмовився. Хто б подумав? Зависляк, такий покірний! Але ж Балч, Балч! Щоб він раптом став таким вихованим, аж не віриться.

— Що це його налякало? — замислився Збильчевський.

— Відомо що — вчорашні гостини у нашого війта. Хіба ні, Ганю? — ще раз упевнилась господиня.— Був у вас Балч?

— Був,— зізнається дівчина.— З тим своїм поплічником. Я тільки не знаю, про що вони говорили. І Ромко не знає, бо у нас саме проходили збори.

— Ніхто їх не зачепив?

— Не зачепив і не зачепить,— переборюючи власну сором’язливість, проговорила Ганя впевнено.— Цю справу ми розглядали на зборах нашої організації.

— І сам Кандера винен,— зазначив Збильчевський.— Радив же я йому, не висувай носа, не пхайся. Що ж, не послухали.

— Винний, не винний,— накинулася Ганя,— але Ромко просуне скаргу вище, організаційно, по нашій лінії.

Ти дивись, ця мала не така вже й соромлива, як відрекомендував її Юр. Видно, соромилася, що була з хлопцем наодинці, або ж тих своїх веснянок. Чому вона ставилася до неї