Читати книгу - "Зорчина пісня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зорка вколола гострою спицею палець і жалібно глянула на виховательку.
— Вірванно... я знову забула, як плести п'ятку...
— Скільки разів я тобі показувала? — суворо запитала Віра Іванівна.
Зорка винувато зітхнула:
— Багато...
Віра Іванівна ввіткнула голку у вилогу халата, обмотала її ниткою і взяла Зорчине плетиво.
— Подивися, скільки ти петель спустила? Куди годиться така робота? Неміцна й негарна...
— Байдуже, — сказала Зорка, — однаково в чоботях не видно, гарно чи ні.
— Хіба? — запитала Віра Іванівна. — Можливо. Ану, дивись уважно. Ці дві спиці облиш, а ці дві сплети з двох боків. Старайся, Зоренько, раптом ці шкарпетки та до твого батька потраплять. Уявляєш, як він зрадіє?
— А як він узнає?
— Ти записку в шкарпетку поклади...
Зорка зраділа. Забула про вколений палець, підхопилася, кинулася в кімнату по папір. За хвилину вона влетіла в піонерську і ще з порога гукнула:
— Вірванно! Де мої готові шкарпетки?
Віра Іванівна поважно, без тіні усмішки на обличчі, подала Зорці дві пари готових шкарпеток з кривими, негарно виплетеними п'ятками й спущеними петлями, абияк скріпленими ниткою.
Зорка розгублено розглядала своє рукоділля. А що, коли й правда до тата або до Василя потраплять сплетені нею шкарпетки? З кривими п'ятками?
— Вірванно, можна, я в інші записку покладу?
— А ці чим погані?
Зорка почервоніла, похнюпила голову, намагаючись не дивитися на дівчаток, що потай посміхалися.
— Тут... п'ятки...
Дівчатка вже голосно реготали з Зорки.
— Подумаєш, біда яка, — весело сказала Віра Іванівна, — в чоботях однаково не видно...
— Отож-бо, дівча, — вдоволено обізвалася Маря, насмішкувато позираючи на червоне розгублене обличчя Зорки, — збагнула? Га? Чим же інший боєць гірший за твого батька? Ану давай твою роботу. Ось це все — до резинки — розпусти й почни спочатку. Розумієш?
Зорка взяла рукоділля. Ні, тепер вона жодної петлі не спустить і п'ятку цю кляту навчиться в'язати так само гарно, як Віра Іванівна або Маря. А потім покладе в шкарпетки записку: «Любий боєць, носи на здоров'я, це я тобі сплела. Зорка Будницька».
— Зорко, ти уроки зробила? — запитала Анка.
— Ага, — відповіла Зорка, рада зміні розмови, і, не чекаючи, поки Анка зажадає звіту, зацокотіла:
— Родинні закінчення прикметників...
— Які? Які? — тамуючи сміх, перебила її Віра Іванівна.
— Родинні, а що?
— Ро-до-ві! — по складах виголосила Наталя. — Ех, ти... Краще б уроки готувала як слід, аніж бігати за... — вона подивилася на виховательку й не доказала. Тільки посміхнулась презирливо.
Дівчатка принишкли. Зорка спалахнула, хотіла щось сказати, та не знайшла, що відповісти. Анка Чистова опустила плетиво на коліна й здивовано глянула старості просто в вічі.
— Чому ж ти вмовкла? Домовляй! — своїм спокійним низьким голосом наказала вона.
— Замірилася, то бий! — підтримала Чистову Галка.— Скисла чи завидки беруть?
— А й не скисла! — гонористо відрубала Наталя й насмішкувато глянула на розгублену Зорку. — Ми всі вважаємо, що просто соромно дівчині дружити з хлопцем.
— Хто це «ми»? — запитала Віра Іванівна.
— Ми... весь колектив.
— А ти за всіх не розписуйся! — розгнівалася Галка. — Теж знайшлася!
— Хлопці, дівчата, — сказала Анка, — а Коля-Ваня говорив: брати й сестри...
— Дуже вже ти любиш, Наталко, інших гудити, — докинула Маря.
— Чому ж соромно? — знову запитала Віра Іванівна.
Наталя стенула плечима.
— Наче ви самі не знаєте...
— Не знаю. Може, ти поясниш мені?
— А що тут пояснювати?! — вигукнула Галка. — Завидки беруть, що ніхто не хоче дружити з нею... Сама ще й як бігала за Сашком!
Наталя кинула на Галку обурений погляд і зневажливо зморщила ніс.
— Дуже він мені потрібний... Правду Степан Федорович каже, що Дмитрієв брутальний...
— І неправда! — Зорка підскочила до Наталі. — Сашко хороший! Справедливий!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.