Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

«Вільна країна! В суботу євреї розгулюють всіма вулицями і ніхто їм слова не скаже! А які люди! Чисте золото!» На початку XX століття свобода галицьких євреїв, однак, залишалася тим, що потрібно постійно відстоювати. Здобувши основні громадянські права, вони прагнули отримати вплив у сферах політики, економіки, освіти та культури. Окремі ідеологи вважали, що цього можна досягти лише позбавившись відмінностей у мові та релігії, котрі відрізняли юдеїв від інших народів Австро-Угорщини. Інші ж, навпаки, боролися за офіційне визнання своєї етнічної групи окремою нацією у складі Габсбурзької імперії. Історія компромісів, на які євреї мали йти з державною владою та іншими етнічними групами Галичини: німцями, поляками та українцями, тривала впродовж усього існування провінції: з останніх десятиліть XVIII століття — до початку Першої світової війни.

Початок змін у становищі євреїв у Австрійській імперії був пов’язаний саме з приєднанням до неї південно-західних територій колишньої Речі Посполитої. Наприкінці XVIII століття тут було сформовано Королівство Галичини і Володимирії. Кількість євреїв у новій провінції перевищувала загальне число юдейського населення у імперії. Перепис населення 1772 року показав, що у Галичині мешкало 220 тисяч євреїв, що становили 9,2 відсотка мешканців краю. Водночас решту земель монархії загалом населяло 150 тисяч євреїв. З них 70 тисяч проживали у Богемії, Моравії та Сілезії; 80 тисяч — в Угорському королівстві. Велика кількість євреїв Галичини передовсім була пов’язана зі сприятливою для них економічною ситуацією. З другої половини XIV століття королі Речі Посполитої, зацікавлені у розвитку промисловості і торгівлі, надавали єврейським підприємцям низку привілеїв. До правителів приєднувалися також магнати і шляхтичі, що протегували переселення юдейських купців та ремісників до своїх маєтків: приватних містечок та сіл. Натомість у тогочасній Австрійській імперії вони піддавалися численним обмеженням щодо проживання у межах міст та заняття ремеслами. У кінці XVIII століття Габсбурги розпочали курс економічних реформ. Галицькі євреї, що продовжували існувати у рамках феодального господарства вже неіснуючої Речі Посполитої, стали вважатися економічно непродуктивними. Тому нова імперська влада спробувала зменшити їхню кількість у регіоні.

Австрійські урядовці пов’язували велику кількість єврейського населення і його переважаючу бідність з раннім вступом у шлюб. Відповідно до релігійних засад юдаїзму, хлопець і дівчина зазвичай одружувалися не пізніше досягнення вісімнадцятирічного віку. У постанові, що вийшла за результатами перепису 1772 року, зазначалося: «Передчасний вступ у шлюб, збільшення кількості одружень та велике зростання кількості сімей, котре звідси випливає, є одною з причин погіршення економічного стану євреїв, що впадають таким чином у бідність і злидні».

З 1773 року галицьких євреїв зобов’язували до обов’язкової реєстрації шлюбів у Галицькому губернаторстві. Пари, що бажали одружитися, повинні були надати свідчення своєї платоспроможності у вигляді визначеної суми грошей. Більшість єврейського населення ігнорувала це розпорядження і продовжувала відповідно до традиції реєструвати шлюби у рабинів. Така практика стала значною перешкодою для абсолютистської влади, що намагалася підпорядкувати єврейську спільноту нової провінції єдиній системі управління.

На момент свого входження до складу Габсбурзької монархії, єврейська громада на території Галичини переживала адміністративний розкол. У 1764 році у Речі Посполитій було скасовано єдину інституцію єврейського самоврядування — Раду чотирьох земель. Це посилило авторитет кагалів — органів єврейського самоврядування у містах і селах та рабинів — місцевих релігійних лідерів.

Бажаючи усунути децентралізаційні тенденції, австрійська влада скасувала у Галичині систему незалежних кагалів. Їм на зміну у 1776 році було створено «Загальну єврейську дирекцію». Ця інституція складалася з головного «державного рабина», що призначався згори, та дванадцяти старшин, що вибиралися на місцях. У компетенцію головного рабина входили усі питання релігії і освіти, а також — здійснення контролю над рабинами окремих общин. Шестеро з дванадцяти старійшин мали постійно урядувати у Львові. Інша половина — у головних містах шести округів, на котрі планувалося поділити Галичину. Завданням старшин було виконання інструкцій австрійського уряду: публікація законів, розподіл та збір податків, нагляд за місцевими радами старійшин та рабинськими судами.

Син Марії-Терезії, Йосиф ІІ (1780–1790) змінив політику матері щодо єврейського населення монархії. У дусі популярних на той час принципів «освіченого абсолютизму» він прагнув максимально усунути відмінності у правовому та економічному статусі, що відрізняли євреїв від інших підданих імперії і зробити їх прихильниками панівної німецької культури. Перші розпорядження імператора стосовно євреїв монархії були опубліковані вже у 1781 році. Він дозволив їм займатися усіма сферами ремесла і торгівлі та надав можливості для здобуття світської освіти німецькою мовою.

У 1785 році Галичину було поділено на 18 менших округів. У зв’язку з впровадженням нової адміністративної системи, імператор наказав розпустити «Загальну єврейську дирекцію». Державна влада максимально обмежила єврейську автономію. Окремі рабинські суди було скасовано. Повноваження місцевих рад старійшин перейшли під контроль локальної адміністрації. Кожна з рад старійшин відтепер обирала шість кандидатів, з котрих окружний голова (староста) обирав трьох старших. Ці троє виконували свої функції впродовж трьох років, маючи владу як над місцевою радою старійшин, так і над всією єврейською громадою округу. Кожна громада, що нараховувала більше ніж 100 сімей, мала право обирати свого рабина. Скарги на рабинів та ради старійшин розглядалися старостою.

Наступним заходом Йосифа ІІ у його політиці щодо євреїв стала спроба змінити їхню традиційну економіку. Імператор був прихильником модної на той час французької економічної школи фізіократів. Її представники вважали землеробство єдиною прибутковою галуззю виробництва. Вони стверджували, що землю у оренду можуть отримувати тільки ті, хто її обробляє. Керуючись цими принципами, у 1785 році Йосиф ІІ позбавив євреїв права орендувати млини, броварні і шинки. Імператор вважав, що таким чином вдасться перетворити євреїв зі службовців у маєтках польської шляхти на економічно незалежних селян. Перехід єврейських орендарів до землеробства у перспективі міг також зробити їх культурно ближчими до українських та польських селян.

Результат аграрної реформи виявився протилежним до очікуваного. Більше третини євреїв Галичини були позбавлені засобів до існування. Значна їх частина після скасування права оренди змушена була перебратися до міст, де в результаті конкуренції з боку християнського населення опинилася на межі бідності.

У рамках загальної освітньої реформи Галичину з 1787