Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Серйозні розходження в поглядах і відверті конфлікти між галичанами і наддніпрянцями не зменшували прагнення до української соборності. Мабуть, причину цього варто шукати не тільки у сфері почуттів, ірраціонального чинника, що служив основою для формування національного міфу, але й у врахуванні чисто прагматичних інтересів. Роль Галичини в національному відродженні (модерному націотворенні) була багато в чому похідною від становища Наддніпрянщини, яку не випадково сучасники називали «Великою Україною». По-перше, галицькі русини не мали достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів, аби самостійно розв’язати ключові завдання національного руху — стандартизувати літературну мову на основі народнорозмовної, сформувати власну цілісну національну концепцію історії. «Всего этого, — писав російський вчений О. Пипін, — никак не могли бы создать сами галичане при бедности их матеріальных средств, при отсутствіи русской школы, при являвшемся отсюда недостатке деятелей и учено-литературнаго опыта». Українські діячі з Наддніпрянщини за інтелектуальним рівнем загалом переважали своїх галицьких колег (за винятком І. Франка, який був швидше талановитим самородком, аніж продуктом австрійської системи). А. Вахнянин визнавав, що «рішучий перелом, чи переворот в поглядах наших на літературу руську» зробили саме твори наддніпрянських письменників.

По-друге, ідентифікація з Наддніпрянщиною давала місцевим русинам шанс стати силою, що була здатна за кількістю населення і територіально протистояти домінуючим у Галичині полякам. Елементи новочасної української національної ідентичності, передусім українська літературна мова за прикладом творчості наддніпрянських письменників І. Котляревського, Т. Шевченка та ін., були перенесені з підросійської України на галицький ґрунт, що допомогло в протистоянні з місцевими поляками. Цьому об’єктивно «посприяла» русифікаційна політика російського царизму, особливо Емський указ 1876 р., що спонукала до культурної експансії наддніпрянських громадівців у Галичину в пошуках можливостей для легальної діяльності. Етнонім «українці», по суті, запозичений галичанами в наддніпрянців (до середини ХІХ ст. він практично не використовувався як самоназва або в урядовому вжитку в Галичині, краяни мали назву «русини», «руські», по-німецьки «Ruthenen» тощо), дав змогу подолати русофільство як національно-політичну орієнтацію частини галицького суспільства, зблизити дві «гілки» національного руху.

Таким чином, під ідейним впливом демократичних ідей із Заходу, Французької революції 1789–1794 рр., що дала історичний приклад національної держави, почалося українське національне відродження (модерне націотворення) по обидва боки австро-російського кордону, стимулюючим чинником якого були особисті взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України. Незважаючи на регіональні особливості та різницю політичних режимів (особливо після конституційних реформ і демократизації суспільного устрою в Австро-Угорській імперії, тоді як Росія залишалася «тюрмою народів»), серед інтелігенції як провідника національного руху посилювалося відчуття єдності русько-українського простору, належності до поділеного державними кордонами українського («руського», «малоруського») народу, окремого від польського й російського. Більш-менш регулярні листовні контакти деяких галичан і наддніпрянців було започатковано з середини 1830-х рр., а тенденція до активізації взаємин намітилася в останній третині ХІХ ст. В умовах поглиблення репресій російського царизму щодо українства наддніпрянські діячі звернули посилену увагу на Австро-Угорщину, з її конституційними можливостями, що сприяло перенесенню в Галичину центру українського руху. У свою чергу, галицькі народовці шукали ідейної і матеріальної підтримки в протистоянні з домінуючим у краї польським рухом.

Наддніпрянсько-галицькі взаємини, попри цензурні перешкоди, в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. внаслідок політизації українського національного руху активізувалися в різних формах: як і раніше, переважно через листування, публікацію в галицькій періодиці праць наддніпрянських авторів, а також наукову співпрацю, особисті періодичні візити наддніпрянських діячів у Галичину, у т. ч. на відпочинок (рідше — галичан на Наддніпрянщину), діяльність політичних емігрантів з підросійської України в краї, спільне відзначення ювілеїв видатних українських діячів тощо. Однак взаємовідносини українських діячів не набули масового характеру як через об’єктивні (зокрема, відмінність політичної культури, вузький прошарок національно свідомої інтелігенції як провідної верстви суспільства, особливо в Росії, урядові переслідування, брак коштів тощо), так і суб’єктивні причини. Суперечності в наддніпрянсько-галицьких взаєминах з особливою силою проявилися в період Української революції 1917–1921 рр., що на тлі несприятливих зовнішньополітичних обставин спричинило відмінне бачення перспектив національного руху.

Ігор Райківський

© І. Райківський, 2016

Класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Шолом Нохумович Рабинович) зустрічав новий 1906 рік у Львові. У грудні 1905 року письменник з сім’єю перетнув кордон поміж Російською та Австро-Угорською імперіями у повітовому місті Броди і згодом переїхав до столиці Галичини. Львів, у якому родина прожила до літа, став транзитним пунктом на її шляху до Нью-Йорка.

Шолом-Алейхем змушений був покинути свій дім у Києві через зростання антисемітських настроїв. 17 жовтня 1905 року, під тиском масового страйку, цар Микола ІІ оприлюднив Маніфест, який остаточно санкціонував створення у Російській імперії виборного парламенту — Державної думи. У демонстраціях з нагоди запровадження конституційної монархії взяла участь велика кількість членів єврейських робітничих партій. Через це противники демократичних перетворень почали вбачати у євреях основних інспіраторів повалення монархічної влади. Під час одного з київських зібрань у натовпі поширилася чутка про єврейських активістів, що понівечили портрет Миколи ІІ. Це стало приводом до триденного погрому, який, за невтручання поліції, тривав у місті з 18 по 20 жовтня. Загинули десятки, постраждали сотні людей та майно загальною вартістю від 10 до 40 мільйонів рублів. Прояви масового насилля призвели до зростання почуття страху серед київських юдеїв. Міська влада доклалася до цього, посиливши перевірки серед тих верств єврейського населення, що не мали офіційного права на перебування у Києві. Сотні сімей дрібних ремісників і торговців висилалися з міста, позбавляючись засобів для існування.

На початку XX століття атмосфера австрійського Львова контрастувала з ситуацією у російському Києві. Шолом-Алейхем описав свої перші враження від столиці Галичини у напівбіографічній повісті «Хлопчик Мотл». Від імені дев’ятирічного героя автор захоплено писав: