Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

номері журналу за 1944 рік. І тут же розпочалися неприємності: до Картмілла в контору завітали агенти ФБР. Їхня реакція зрозуміла, адже автор оповідань описав технологію виготовлення атомної зброї! І хоч розслідування переконало, що ніхто з редакційного штату і авторів журналу доступу до секретної інформації по проекту “Манхеттен” не мав, підозри вщухли не одразу.

Що й казати, Картмілл угадав буквально все! Вельми потішно читати зараз лист, опублікований в журналі через чотири місяці, в ньому постійний читач гостро критикує автора за наукову неспроможність його ідеї. “Всі ці штучки з поєднанням двох докритичних мас урану-235 з метою викликати ланцюгову ядерну реакцію не витримують ніякої критики”. Навряд чи сам автор дивовижного оповідання здогадувався, як мало часу його ідеї бути фантастичною.

Рано-вранці в “чорний понеділок” 6 серпня з бази на острові Тініан взяв курс на Хіросіму бомбардувальник Б-29, яким командував капітан ВПС США Клод Ізерлі.

…Колись на зорі американської журнальної фантастики її засновник Хьюго Гернсбек запропонував лозунг-девіз: “екстравагантна фантазія сьогоднішнього дня — холодний факт завтрашнього”. Атомний гриб над густонаселеним японським містом, за мить знищивши майже сотню тисяч життів, перетворив учорашні фантазії в факт, від якого душа кригою береться.

Увесь світ, а з ним і наукова фантастика, вступив в нову еру — атомну. І постало питання: чи не в останню?

УЛЬТИМАТУМ

“Цієї миті розпочалася й припинилася війна… Бомбардування закінчилося, як тільки літаки, що мчали із швидкістю п’ять миль на годину, наблизились до цілі й прилади попередили про неї пілотів. Так само моментально, немов помах серпа, скінчилася війна… Місто здійнялося в повітря. Здавалося, бомби і місто помінялися місцями… Ще одна неймовірна мить — нове невпізнанне, з неправдоподібно високими будівлями, про які й не мріяв жоден будівельник, будівлями, зітканими з бризок роздрібленого цементу, з блискіток розірваного на клоччя металу, в плутанині уламків… наче водоспад, який зринув вгору, замість того, щоб ринутися вниз, немов фантастична фреска, місто завмерло в повітрі, а тоді розсипалось і щезло”.

Іще один абзац, але вже з іншого твору:

“…там, за вікном, за розпеченими стінами лежала мертва планета. Її вбили в розпалі весни, коли на деревах ледь проклюнулись листочки і в норах щойно з’явилися кроленята. Тепер ніде жодного звіра. Жодного птаха. Навіть комах. Тільки спалена Земля. Житла перетворилися в попіл. Лиш де-не-де стримлять обвуглені, скалічені кілки, які ще вчора були деревами. І на руїнах світу — жменя людей, котрих, можливо, залишили живими як піддослідних морських свинок, необхідних для якогось гігантського експерименту. Незавидна доля. В цьому всесвітньому гігантському морзі лишилося тільки декілька легенів, що працюють, переганяють повітря. Декілька живих сердець, що переганяють кров. Декілька голів, що мислять. Мислять. Але в ім’я чого?”

Двадцять років розділяють твори, з яких узято ці фрагменти. Обидві книжки добре знайомі нашому читачеві — “451° по Фаренгейту” Рея Бредбері і “Мальвіль” Робера Мерля. Минули десятиліття, а естафетну паличку тривоги все так же міцно стискає рука письменника-фантаста.

І цілком дивовижний перегук з фрагментом із “Звільненого світу”, що цитувався раніше! Уеллс — Бредбері — Мерль. 1914-1955-1975… Не минуло й століття. І якщо Уеллс тільки фантазував, то Бредбері напевне був знайомий з матеріалами, описами очевидців бомбардування Хіросіми й Нагасакі. А ще через двадцять років побачить світ “Мальвіль”, де за такою собі літієвою бомбою виразно вбачається образ цілком реальної нейтронної. І ось що вражає: Бредбері говорить лише про місто, що злетіло в повітря, а Мерль — уже про “планету, яку вбили в розпалі весни”…

Бредбері належать знаменні слова: “Ми не описуємо майбутнє — ми його відвертаємо”. І справді, детально пояснити, яким бути майбутньому людства, справа все-таки вчених — соціологів, істориків, філософів, економістів. А ось вивести передову людську думку на цілі-антисвіти, існування яких допустити не можна, наукова фантастика здатна. У неї немає таких потужних прожекторів, що можуть освітити в темряві всю дорогу, хоч би до найближчого повороту; це справа науки. Але прибрати з-під ніг колючки і вчасно помітити пастки письменники-фантасти спроможні.

Після Хіросіми мова йшла вже не про колючки і пастки, які загрожували скалками й синцями; попереду була прірва, з якої не вибратись. Світова фантастична література стала помітно серйознішою, відкинула навіть свої звичні “якщо”, не лишаючи людству інших варіантів, окрім ультиматуму: або — або. Людську цивілізацію ще раз не побудуєш — читалося в книжках фантастів. І правити панахиду по людству не буде кому.

Це важливий, поворотний момент у свідомості творців фантастики.

Зараз, коли тільки поодиноким божевільним політикам ввижаються лаври переможців у майбутній ядерній війні, більшість населення планети Земля усвідомлює принципову відмінність цієї війни від усіх, відомих історії. В цій війні переможців уже не буде.

Виявляється, річ навіть не в цих клятих середньостатистичних кілотоннах на душу населення — правильно, до ніг кожного жителя Землі ці кілотонни не підвісиш. Хтось, очевидно, виживе (Африку, приміром, не бомбитимуть так жорстоко, як Європу чи Північну Америку). Але майбутня війна неминуче призведе до таких фатальних змін в атмосфері, грунті, водах нашої планети, що вони стануть необоротними. Окремі представники гомо сапієнс виживуть, людська цивілізація майже напевне загине.

Тож не випадково поряд з темою третьої і останньої світової війни тема “світ після атомної катастрофи” (post-nolocaust world) — це ще один повноводний потік західної фантастики. Чи протестували автори, попереджували, чи просто смакували картини розпаду й гниття, лякаючи ошелешеного обивателя, практично в жодному подібному творі людству шансів не залишають. Подальша доля “постатейного” людства, яке розпочинає свій розбіг, страшна; саме слово “майбутнє” тут звучить як знущання.

Серед творів 50-х років можна вирізнити “Лялечки” Джона Уїндема і “Довге завтра” Лі Бреккет, через десять років вийшли “Сіра борода” Брайна Олдісса і сатира Філіпа Діка “Доктор Бладмані”, відверто навіяна знаменитим фільмом Стенлі Кубріка “Доктор Стрейнджлав”. А в 1975 році — “Мальвіль”.