Читати книгу - "Мед з дікалоном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У конторі було тепло, в печі тріщали дрова.
— Доброго дня,— промовив Петрик.
— Як справи, козаче? — запитав дядько Миша і, як завжди, не слухаючи відповіді, пішов ставити чайник.
Петрик крізь вікно зауважив, що надворі щось відбувалося. Через ворота бігли озброєні люди у військовому. Та вони були якісь дивні, не схожі на тих, із вантажівок. Рипнули двері, повернувся дядько Миша з паруючим чайником.
— Стояти, руки вгору,— увірвався до кімнати чоловік з автоматом.
— На землю, малий,— крикнув дядько Миша і потягся до кобури. В ту ж мить гримнула коротка черга. Його відкинуло аж до вікна, чайник, повний окропу, брязнув об підлогу. На зеленій гімнастьорці розплилися криваві плямами, і розмазуючи руками кров по стіні, дядько Миша мовчки, без стогону чи зойку, поволі сповз у паруючу калюжу окропу, що одразу зачервонілася його кров'ю.
— Господи, що ж ви наробили,— закричав Петрик,— йому ж боляче, його пече.
Він заходився, плачучи, відтягати важке тіло дядька Миші з гарячої калюжі.
— Хлопче, мені шкода, та він мертвий,— промовив той чоловік.
— Що за стрілянина, був же наказ,— запитав знайомий голос. Хоч очі застилала солона пелена сліз, та він упізнав... Дядько Павло...
— Друже чотовий, той міліціянт схопився за пістоля.
— Гаразд, збирайте людей.
Дядько Павло пригорнув Петрика.
— Петрику, синку... Мені шкода, що так сталося. Цей міліціонер був хорошим чоловіком?
— Так,— шморгаючи носом, відповів той.
— Петрику, зараз такі лихі часи. Тепер трапляється таке, що двоє хороших людей мусять стріляти один в одного. Вони не винні у цьому.
— А хто винен? — розмазуючи сльози по щоках, запитав Петрик.
Дядько Павло спохмурнів.
— Ті далеко. Ти колись сам зрозумієш. Ходімо.
Вони йшли темним коридором.
— Петрику, ти вже майже дорослий хлопець. Не признавайся до мене там, надворі. Ти цим убережеш не лише себе, а й маму з татом. Все, біжи...
У дворі юрмилися люди — втомлені, сірі, брудні. Поруч стрункими рядами вишикувалися вояки. Там стояв і дядько Павло — попереду строю, з офіцерською планшеткою на боці. Їх було багато — двісті чи триста чоловіків. Двоє вояків привели директора і поставили під цегляною стіною шахтарського магазинчика. Кремезний чоловік у сірому німецькому кітелі без погонів й у вишиванці, мабуть, старший, ледь кивнув, і ті двоє пересмикнули затвори гвинтівок.
Петрику стало страшно — невже вони вб'ють директора? Петрику було шкода його, хоч він не був добрим і через нього не раз плакала мама.
— Люди,— звернувся до юрби командир повстанців,— чи справедливо керує цей чоловік? Чи не кривдить вас?
Хвилина недоброго, тривожного мовчання зависла в повітрі. Й урешті десь позаду пролунав несміливий голос: «Справедливо». Далі гукнув іще хтось, далі ще.
— Гаразд, іди,— кинув командир директору.
Далі вояки знесли надвір бухгалтерські книги, облили бензином і запалили.
Потім збили замок із дверей магазину і швидко розібрали те, що їм було потрібне.
— Люди, розбирайте, це ваше,— знову звернувся до юрби командир.
Ніхто не рухнувся, усі мовчали. Всі знали — хто-небудь донесе.
— Ну, нехай і так,— спохмурнів командир.— Люди, ми вже не здатні вас захистити, ви стомилися від війни. Ми йдемо. Хто впізнав серед нас родичів чи друзів — прощайтеся. Не знаю, чи ви когось із нас іще побачите.
Юрба мовчала. Врешті пролунав розпачливий жіночий голос:
— Хлопці, та ж не крайте душу, йдіть уже з Богом...
Вони пішли — мовчки, похмуро. Йшли назавжди...
Директор хапав людей і обіймав їх.
— Дякую, дякую, простіть мене,— та від нього відмахувалися. Врешті хтось із робітників промовив: товаріщ дірєктор, та дзвоніть же до енкаведе, хлопці вже дві години як пішли.
Вже наприкінці робочого дня під конторою завищала гальмами «емка», із вантажівок вискакували солдати.
— Ей, товаріщ, еті бандєри гдє? — гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.
— В п..., товаріщ,— відповів той і зле плюнув йому під ноги.
А Петрику ще довгі роки снилося, як вони повертаються: навесні, по квітучому білому рясту, назустріч ішов дядько Павло, той кремезний командир, іще якісь люди, обличчя яких застигли у пам'яті — усміхнені й щасливі. Серед них чомусь йшов і міліціонер дядько Миша.
Останній бойовикЗа вікном бідно умебльованої квартири, горлаючи маршову пісню, гупали важкими чоботями чужинські солдати. Ревли нетутешньою потугою заморські вантажівки-студебекери, один по одному снували верткі штабні віліси, лунало вже забуте «мать-перемать» водіїв, що не могли розминутись у тісних міських вуличках.
Він якось наче заворожено дивився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.