Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Повірять! Я привезу фотографії, або ні, я привезу живих чудовиськ! Це буде як сафарі!

Графиня загорілася цією ідеєю, і зупинити її було годі й думати. Вона кілька разів запрошувала мене полетіти з нею, але я відмовився, бо не любив ризикувати життям невідомо заради чого. Залишився у Петрограді, де мені наказали писати нові історії моїх пригод, які навигадували капітан із панотцем. Афродіта готувала великий похід на Ріку Снів навесні. Григорій їй допомагав, ми тепер майже не бачилися, лише інколи вона телефонувала.

ід мене вимагали нових історій, а я не міг витиснути з себе ані сторінки. Не вмів я вигадувати, тим більше вигадувати по вигаданому іншими. Крутився, кректав, м’яв аркуші, але нічого написати не міг. Мої куратори в контррозвідці вже почали звинувачувати мене у зриві надважливого завдання, тоді я попросив повернути мені капітана і панотця, мовляв, для того, щоб вони допомагали мені в написанні. Їх повернули, і я слізно попросив їх писати самим, визнавши свою повну безпорадність у вигадках. Зі свого боку обіцяв коньяк та закуски, щоб забезпечити, як казав колись граф, творчу атмосферу.

До речі, граф із полону надсилав мені нові звісточки у вигляді моїх чергових пригод на цісарській службі. Чого я тільки не робив у тих пригодах: затоплював Петроград водами Балтійського моря, спалював Москву за допомогою голубів, засновував Київську Січ і виводив Малоросію з-під влади Російської імперії, сам перемагав цілі армії і навіть спускався у пекло, яке, як виявилося, мало тісні зв’язки з домом Романових. Окрім цього, в кожній історії була романтична лінія, а подекуди і кілька ліній, в яких я без угаву кохався з різними красунями. Ці пригоди у вигляді малюнків прикрашали книжечки і робили їх дуже популярними, особливо серед солдатів, та й офіцери не проти були їх погортати.

Треба було відповідати на ці австріяцькі побрехеньки. Капітан із панотцем писали щось не менш жахливе, але супроводжувати еротичними картинками не наважилися. Через це російські відповіді користувалися значно меншою популярністю. Тоді залучили художника, який відбував покарання за порнографію, і я почав активно блудити на службі государю імператору.

Під впливом цих книжок мені почали писати жінки, які пропонували свої почуття. Здебільшого це були дружини офіцерів, яких війна залишила без чоловічої уваги. Таких листів я отримував сотні, жіночки почали підходити до мене на вулиці, так що я змушений був переселитися за місто і тримати свою нову адресу в таємниці. Мені не подобався петроградський клімат, але контррозвідка не відпускала мене до Криму. Мусив терпіти. Капітан Мельников терпів зі мною. Він останній тиждень не пив спиртного, мав вираз обличчя побитого собаки, все хотів утекти, але я пильно стежив за ним.

Слуга, який був при нас, поставив самовар на стіл, і ми сіли пити чай. Потім задзеленчав телефон. Слухавку завжди брав Мельников, щоб захистити мене від небажаного спілкування. Він узяв, почав говорити і тут же витягнувся, наче на плацу. Це означало, що розмовляв з начальством. За ступенем стрункості можна було з’ясувати чин того, хто телефонував. Оце зараз хтось не менший від полковника, а може, і генерал. Мельников тихо відповідав «так, так» і з таким старанням кивав головою, що сумнівів не залишалося — генерал.

Поговоривши, капітан повернувся за стіл і почав із сумним виглядом сьорбати чай. Я ж пив і усміхався, бо чай любив, а особливо чай зі свіжим молоком та медом. Це ж узагалі була райська їжа!

— До речі, Іване Карповичу, до Петрограда приїхав ваш знайомий із фронту.

— Хто саме?

— Бобров Микола Миколайович. Пам’ятаєте такого?

— Звісно! — Я згадав про нашу з Бобровим подорож німецькими тилами. — Хотів би з ним зустрітися, це можливо?

— Так, цілком. Пропоную сходити до ресторану.

— Ні, в ресторані у вас буде спокуса замовити випивки, хай краще до нас приїде.

— Це таємне житло, його не можна викривати, — насупився Мельников.

— Але ж коханок своїх ви сюди водите, — зауважив я.

— Іване Карповичу, цього більше не буде, — знітився і розчервонівся Мельников.

— Добре. То давайте зустрінемося з Бобровим, наприклад, у музеї.

— У музеї? — Мельников так скривився, наче гіркого перцю лизнув.

— Ага, наприклад, у Руському музеї імператора Олександра Третього.

— Та ну, Іване Карповичу, що в тому музеї робити? Може, хоч у кав’ярні якій?

— Тільки коньяк не замовляти, — попередив я. — Вам же лікарі сказали, що краще не пити, інакше буде біда.

— Ну, добре, — неохоче згодився Мельников.

Ми допили чай, він зателефонував, призначив зустріч, і ми поїхали. Бобров на нас уже чекав, був при погонах поручника і аж із трьома георгіївськими хрестами. Він на війні не втрачав час дарма. Дуже зрадів моїй появі, ми обнялися, розцілувалися.

— Що робите у столиці? — спитав я його.

— Виконую сумну місію, — зітхнув Бобров.

— Яку ж?