Читати книгу - "Терези"

Бо вороги – такі ж люди, як і ми, так само бояться і так само роблять помилки. А нам вони завдають негараздів, поки ми, сліпі і глухі, дозволяємо їм це робити…

Якби я вів щоденник, я б написав, що ця злощасна ніч з неділі на понеділок була межею, яка відрізала моє попереднє безглузде існування від теперішнього життя. Що буде далі, ніхто не знає, але, поки боги на моєму боці, я не збирався їх зайвий раз гнівити…

Цікаво, а совість її не мучить?

Олеся йшла вуличками Львова і відчувала, як услід їй озираються перехожі. Вона до жодної зустрічі так не готувалась, як до цієї.

Спочатку полежала з годинку у ванній, висипавши туди мало не півпачки заспокійливої морської солі з лавандою. Тоді зробила собі маску з вівсяних пластівців. Після цього наклала на обличчя спочатку тон, який підходив до її шкіри, а потім шар компактної пудри. Так, як її вчила подруга.

Це найголовніше у макіяжі – тон шкіри. І брови. Все решта – на твій розсуд, – казала вона.

І Олеся нафарбувалася на свій розсуд. Як ніколи досі.

І ось тепер вона йшла на найважливішу у своєму житті зустріч, йшла крізь літо, сонце і голоси міста, але на душі в неї було сумно. І вона вже ніколи не зможе до кінця розвіяти свій сум.

Якби вона взяла слухавку тоді вночі, якби поговорила з Лешеком, можливо, він був би живий досі.

А так вона може зробити тільки те, що може…

Олеся зупинилась і підвела голову. Кафе «Мартуся» гостинно запрошувало відвідувачів. І вона переступила його поріг. Як переступають через межу, яку довго не наважувались перетнути…

Зазвичай у фільмах і книжках орки – це потворні створіння, у яких немає нічого привабливого.

А в реальності орки можуть бути при краватці й манікюрі, мати сліпучу білозубу посмішку і гарне шовковисте волосся. Але в них справді немає нічого привабливого.

– Привіт, – сказала Олеся і сіла за столик під вікном. Золотавий тюль, дерев’яні балки над головою і дерев’яна підлога, простора зала і столики далеко один від одного. Ніхто не завадить і не почує, а навіть якщо й почує, то не зрозуміє, що це її битва з орками. Сподівалася – остання.

Дівчина навпроти знервовано постукала яскраво-червоними гелевими нігтями по столі. Чоловік рвучко поправив краватку і швидко скинув поглядом зал за її спиною.

– Я тут сама, – сказала їм обом і замовила в офіціантки каву. – Але якщо ви не виконаєте моїх умов, я прийду разом із шефом. А він не буде церемонитися.

У голові було порожньо і лунко, тому, мабуть, спогади так чітко візуалізовувалися перед внутрішнім зором… Спогади, які він щосили намагався вигнати зі своєї пам’яті, а вони чигали на нього тут, на лікарняному ліжку, коли він занадто слабкий і немічний, щоб із ними боротися.

Максим повернувся на бік.

Орк дав їм усім своєї бодяги, а потім щось із ними сталося. Ніхто нічого не розумів, якісь окремі кадри вихапував мозок із дійсності і вставляв їх у галюцинації.

Олеся не пила з усіма. Перед тим як поїхати додому, Лешек попросив Максима наглянути за нею, щоб нічого, бува, не трапилося, а він… Розслабився, не захотів пасти задніх, що може трапитися від однієї склянки канабісу?

Коли його випустили з сізо, Лешек викликав його з дому на вулицю і вперше у житті так накричав на нього, що аж шибки у будинку задзвеніли.

Я ж тебе просив!.. Я ж на тебе покладався!..

Максим мовчав, бо не мав що відповісти.

Забудь про нас, – сказав його найкращий друг на прощання. – Не хочу про тебе знати…

На боці було незручно, вся ота апаратура тиснула на мозок, учора підскочила температура, і його залишили в реанімації ще на пару днів. Можливо, тому лікарі тепер дуже уважно його оглядали, медсестри бігали довкола, як ошпарені, а він волів би сховатися кудись у нірку і перечекати там отой тупий, дратівливий біль у животі.

Але йому не давали такої можливості.

…У ніч на понеділок дев’ятого червня цього року він сів в авто і поїхав до її дому. Загадав: якщо її вікна світитимуться – він зателефонує. Скаже щось про річницю їхнього невдалого святкування під Славським, що йому шкода і що він майже все пам’ятає. Майже.

Була перша година, коли він дістався з Боткіна до Угорської. Їхав кружними дорогами, все норовив завернути назад, усе збирався з думками і приїхав саме в ту мить, коли світло на четвертому поверсі у кімнаті з балконом вимкнули.

Почекав ще чогось, виїхав із двору і рвонув на трасу, за Давидів.

Швидкість завжди лікувала його краще за всіх лікарів…

…Над ранок того дня, повертаючи назад, він знову вибрав дорогу поряд з її будинком. Знову чогось очікував, якогось сигналу звідти, згори… або з четвертого поверху, натомість побачив її батьків, які заходили до під’їзду, і натиснув на газ…

Максим повернувся на інший бік. Тепер він зрозумів, що йому просто забракло відваги. І ще зрозумів, що закон бумеранга, виявляється, діє, і все, що ти вчиниш комусь, повертається до тебе рано чи пізно.

Олеся завершила розмову і, не прощаючись, вийшла з кав’ярні.

Хотілося якомога швидше на свіже повітря. І дихати хотілося на повні груди, і жити нарешті без снодійних і страшних сновидінь.

А ще хотілося побачити його.

Вона перетнула дорогу і підбігла до маршрутки.

…Коли рік назад Орк наздогнав її посеред залізничної колії, їй здалося, що життя закінчиться тут і зараз і більше нічого попереду не буде. І тоді вона побачила Макса. І надія знову повернулася до неї.

Макс нерішуче стояв біля насипу, а Орк махав йому шампуром, ходи, мовляв, потримаєш її, а потім і сам скористаєшся моментом.

І Макс підійшов. Був під дією наркоти і то водив поглядом за чимось невидимим, то смикався, то тупо витріщався на них.

Олеся зрозуміла, що проти них обох безсила, невимовна злість накотила на неї, вона закричала не своїм голосом, аж луна забилася в горах. Тоді вона і зірвала собі горло…

Чоловіки завмерли від несподіванки, і вона зуміла обома руками вхопити Орка за штанину і рвонути