Читати книгу - "Червоні хащі"

Пес вилизує мені руку. Лежачи поруч, він важко дихає: навіть під яблунею спекотно. Я стуляю очі, намагаючись заснути, але наближаються ведмежі кроки, і я розумію, що Журба відірвався від гри і має потребу терміново донести до мого відома якусь важливу для нього думку. Я розтуляю очі й бачу, що він тримає в руках отой куплений тоді постер. «Ну що, Бодю, — каже він, — сьогодні — чотирнадцяте».

Оце час летить! Як же швидко промайнули ці два тижні! І якщо сьогодні грає Україна, то виходить, що цей Чемпіонат світу розпочався, там уже відбулися матчі, а наш плакат — незаповнений, і нікому підказати! Нікому. Цей хтось із нас би вже всю душу повитрясав, якби ми не відповіли за мить, хто сьогодні грає і котрі з них наші.

— І що ж нам робити тепер? — питаю я у Гриші.

— Як що? Увечері будемо дивитися! Ми ж домовлялися!

— Ну, ми багато про що домовлялись. Але ж…

Утім, робити все одно нічого. Поки сніг не випав, у нас є час, і чому би не подивитися футбол? До того ж ми так на це чекали і готувалися. Тільки де? Проситися до когось у селі? Я збирався вже запропонувати цей варіант, — як не Матвіївна, то Анатоліївна може пустити нас до себе на пару годин, а телевізор тут у кожного є, — оно над усіми хатами стирчать антени.

Та Журба усміхається мені, мовби дитині, котра не вірить, що зараз до будинку зайде Дід Мороз, і пояснює:

— Я вже, Бодю, все дізнався в дівчат: футболи показують у шинку.

— В якому шинку?

— Та в тому, що на повороті. Там усі чоловіки збираються. Баби знають…

— У наливайці тій?

— Ага, — Журба так щиро радіє, що я розумію: він збирається там випити і перебуває в такому радісному очікуванні, ніби повернувся в дитинство напередодні літніх канікул: — Тільки нам треба піти пораньше, бо там місця мало. Можемо не зайняти хороших місць. Пообідаємо — і рушаємо. Плаката брати?

— Хочеш — бери. Ти за нього платив, тобі й вирішувати. Тільки ж як нам туди дійти? Тобі далеко, а я зараз навряд чи зможу тягнути по спеці того твого візка.

— А ми по черзі: спочатку я тебе, потому, як заморюся, — ти мене.

Як там було? Битий небитого везе? Схоже, Журба вже про все подумав і тримав ці творчі ідеї при собі, щоби я не зміг йому нічого заперечити і не мав часу, щоби вигадати щось інше. Знаю я цей погляд, який наче каже: «Я хитріший за тебе, й усе буде за моїм задумом». Так і хочеться якось зіпсувати Григорієві цей переможний настрій, але сьогодні грає Україна, а ми обіцяли одному чоловікові, що зробимо свято. І ми його зробимо!

— Добре, давай спробуємо так, як ти кажеш.

— Ол райт, — козиряє мені Журба й іде до столу, де вони ще пару годин «рибають», поки я намагаюся закуняти. Марно. Я пригадую всі наші теревені навколо цього матчу, на який ми чекали, наче на диво. От час і прийшов.

Ближче до вечора на небі з’являються хмари, і я радію з цього: якби не вони, наша подорож обірвалася би відразу на трасі, а то б і стала для когось із її учасників останньою. А так сонце знищує врожай десь по сусідніх районах, а нас особливо не чіпає, тож наш пенсійний тандем потрохи рухається вздовж села до повороту.

Бродяга пішов із нами. Тільки шкода, що він не може тягнути візка, бо Журби вистачає хвилин на десять, після чого він починає так урочисто захекуватися, що мені доводиться вилазити з того клятого крісла й тягти перед собою той центнер поки ще живого м’яса. А він іще і примовляє собі щось постійно під ніс, вимагаючи реакції у відповідь. Я так утомився, що просто автоматично додаю «ага» після кожного вислову знизу.

На Бродягу брешуть із-за кожного паркана, а ми йдемо і йдемо, поки нарешті дістаємося до повороту і я перший крізь піт бачу, що наливайка називається «Наташа». Раніше було якось не до того, щоби розглядати напис над входом. Побачивши назву, Гриня так напружується, що натискає на гальма, і ми мало не падаємо.

«Ти що, заразо, робиш?» — не втримуюся я і переходжу наперед, аби зазирнути в те масивне обличчя, яке так нагадувало фізію Брежнєва. Гриша робить вигляд, що причиною зупинки стало не ім’я чи то дружини, чи то заможної тещі господаря шинку, а важливе діло: він поважно прикручує до сорочки свою орденську планку. Так ніби це щось вирішує в Хащах.

«Тьху на тебе», — кажу я на це і з останніх сил зрушую возика з місця. Якщо я правильно орієнтуюсь у часі, то до футболу ще з півгодини, проте біля наливайки вже курить із десяток місцевих. Жоден із них навіть не думає запропонувати нам (точніше, мені) поміч, але — тільки-но ми порівнюємося з ними — якийсь добродій гучно промовляє: «О, погорільці приїхали!».

Журба — треба віддати йому належне — знизу не мовчить: «Партактів забули спросить. Ти шо, всє шпінделя на роботі вже закрутив, чи дружина відпустила?». Навколо регочуть, — шпилька влучає в ціль. Поки той чоловік міркує, чим би нам відповісти, напружуючи обличчя шестикласника, котрого на фізкультурі спитали про таблицю множення, до розмови долучається ще один селянин. Він курить біля дверей до «Наташі», сидячи навпочіпки: «Шо там, говорят, ваш бугор нички крякнув? А то тут люди питають, по какой статьє он сідєл».

Розвертаючи