Читати книгу - "Червоні хащі"

class="book">— Так, дихай глибоко, — наказав мені Журба, запхав мені до рота ще якихось гірких ліків, дав запити водою з пластикової пляшки і спробував підняти мене й посадити на крісло. Не вийшло, а допомогти йому я не міг. — Так, Бодю, лежи, падло, дихай, — проскрипів, задихаючись, Журба і почапав своїми «хворими нозями», як казав Йосип, «за добавкою».

Я лежав на землі й думав, що, у принципі, так воно б і мало бути. «Далеко нести не треба», — подумав я і засміявся.

А через кілька хвилин Гриня повернувся зі Славентієм і Петровичем.

— Вони сцяти пішли, — я їх там і зустрів, — радісно закричав він здалеку, а я підняв одну руку, демонструючи, що живий і все гаразд.

Утрьох вони всадили мене на крісло, і з’ясувалося при цьому, що воно доволі незручне. Я закректав, умощуючись, а чимось задоволений Журба пожартував:

— Я ж тобі казав: чистий геморой, — а ти не вірив.

І вони потягли мене до наших. Моя поява у кріслі здивувала присутніх. «Бітий нєбітого везьот», — сказала Глаша, та я пояснив, що все в порядку, просто жарко, от і зімлів трішки. Утім, у грудях іноді щось порізувало, і я не хотів знати, що саме. Уважно подивившись на мене, Зіна сказала: «Ну, давайте вже по останній», — зважила в руці майже порожню літру, швидко розлила ті краплі, після чого скомандувала збиратися додому, поки «ще одного жмура не сталося».

— Стій, — сказав я Журбі, коли він спробував витягнути крісло з піску. — По-перше, тобі це занадто, — така спека, що ти сам спробуй дійди, — нехай осьо хлопці допоможуть. А по-друге, лишіть лопату отам, у кущах. Там Йосип обіцяв її покласти минулого разу, щоби господар забрав. Нехай так і буде.

Лопату лишили, після чого ми вирушили в напрямку сараю, потрохи переводячи розмову з теми покійного до того, що буде на вечерю, бо ніщо так не сприяє появі апетиту, як похорон на свіжому повітрі та поминки без закуски.

Глава десята й остання
Риба

У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. А в погані дні я лежу і кволо відбиваюся від спроб наших жінок запхати в мене якусь їжу. «Подивіться, як ви схудли», — кажуть вони і цокають язиками. Навіть якби й виникло таке бажання, я не зміг би на себе подивитись: усі дзеркала лишились у будинку і згоріли. А у виварці з водою що побачиш? Тільки пляму замість обличчя та хвилі на чолі.

Після похорону я не міг заснути цілу ніч, — усе десь зліва пекло у грудях, боліла рука… Та наступного дня я вже встав і разом із усіма проводжав Петровича, якого «москвичем» забрав син.

Ми поплакали, всі пообіцяли телефонувати й розповідати, як живеться. От лише цікаво, в який спосіб вони збиралися це робити, бо дзвонити ми могли хіба що в рукомийник, а мобільний мала тільки Зіна.

Наступного дня діти забрали Глашу зі Славентієм, і плакалось уже трішки тихіше. Потому якась племінниця з незадоволеним обличчям приїхала по Опанаса, який уже остаточно заблукав у власній темряві й постійно промовляв, що незабаром війна і треба відкопати татову рушницю.

Сум остаточно відступив, коли повернувся Бродяга — худий, облізлий, але живий. Пес був розумний, і я думаю, що він шукав свого Йосипа, поки міг, а тоді повернувся додому. Зіна повела його на цвинтар і потому розповідала, що Бродяга вив над могилою. Та я маю певні сумніви: це ж не книжка і не кіно, щоби вірити у сльозоточиві дурниці.

Один по одному поїхали всі, хто міг, а Іру з четвертої остаточно лишили в себе якісь добрі люди з Хащ. Журба телефонував із Грузінчиного телефону своєму Сергієві, але той іще був на морі, а обіцяв набрати, як повернеться. А та сусідка Наталка не захотіла навіть розмовляти. Сказала, що зайнята й узагалі аж у Львові, — до того ж із кавалером. Гриня не хотів усвідомлювати цей прозорий натяк, але я йому пояснив, як міг.

І вийшло, що в сараї лишилася тільки трійка з нашої палати й робітниці. Новіченкова спробувала запхати мене до лікарні, та швидко зрозуміла, що нічого в неї не вийде. За кілька днів вона кудись поїхала. Матвіївна з Анатоліївною і так живуть у селі, тому приходять зранку і по черзі селять у себе Зіну, яка досі чекає результатів розслідування. «До вияснєнія», — каже вона і тепер курить. Кілька разів приїздив слідчий, але то був такий дурнуватий і молодий хлопчик, що навіть дороги до нас не міг знайти і блукав селом.

Завідувачка вибила з МНСників для нас купу їжі — простроченої, але гожої. Ми мали консерви та каші, — а що ще треба людям у нашому віці? Трішки попоїли, попили — і спати. Жінки облаштувалися не гірше, ніж у військовому таборі: в нас були і стаціонарний стіл із навісом, і смітникова яма, і рукомийник. За тим столом жінки тепер сидять із Журбою і грають цілими днями в доміно. У них тепер повно часу, бо ж прибирати нічого.

Коли я почуваюся добре, то йду від них і сиджу на гойдалці, пригадую старе, гортаю свої вирізки, часто сміюся. Бродяга тоді теж усміхається, — я ж казав, що він розумник. Нам і книжок якихось привезли, і я намагався читати, щоби перемкнутися, та все дратує. Щодня беру нову книжку, а результат той самий. Усі вони про те, як людина може віднайти сенс життя, от тільки і життя там чуже, і люди. Тому вирізки тепер для мене — як для Журби Біблія: на всі випадки життя.

Якщо ж мені поганенько, як от сьогодні, тоді доводиться лежати і слухати всі ці пустобрехи. «Риба!» — кричить Анатоліївна і задоволено регоче. Карасьов би підстрибнув на