Читати книгу - "Вічний календар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тим часом Довид Моше, попри свою святість та вченість, старів. І хоча знав напам’ять Тору, тлумачив її, читав книжки, святкував усі свята, приймав гостей, жив у п’ятдесяти чотирьох кімнатах палацу, — старість змією висмоктувала з ребе життя, як жовток із воронячого яйця. Очі ребе, коли він читав, тепер бачили розмиті літери, а коли йшов до синагоги, то чув шаркання, але не бачив своїх черевиків. Здавалося, що він втуплюється в землю. Йому важко було піднести обважнілу на старечих в’язах голову. Розмовляв із відвідувачами, заплющивши повіки, наче спав. Плечі його осунулися, гейби розмитий весняною повінню берег річки.
Невидимий тягар давив на рамена, притискав ребе до землі.
Невидимий палець тиснув ребе, і Довид Моше знав, хто це тисне, бо чекав цієї миті все життя.
Священник отець Іван Феліштан старої церкви в Митниці вже не застав. Він увійшов у фелоні, розшитому херувимами та виноградними лозами, до нової — з каменю й цегли. На першій же проповіді, серед голих стін божого храму без іконостасу, прочитав притчу про блудного сина з Євангелія від Луки, розділ 15, стихи 11–32. Отець любив ці стихи з Євангелія. Читав їх високим, ледь тріснутим голосом. Коли ж після читання послань апостола Павла замовкав хор і в церкві западала кришталева тиша, він починав читати цю притчу, якої митницькі християни не розуміли: ні ті, хто постився й жив праведно, — ні ті, хто бився, крав чи пив. Важка книжка у священницьких руках, з якої сповіщалося про Ісусове життя, залишалася для них не прочитаною, але почутою. Застебнувши Євангеліє на металеву затраску, від чого прокидалися навіть ті, кого зморила дрімота, отець розповідав, як потрібно розуміти слова Ісуса. І коли Євангеліє щонеділі розгорталося, наче царські врата, голосом Феліштана, то митницькій дітворі, яка ледве витримувала спокійно службу, уявлялося, що Ісус із апостолами з’являлися з царських врат і зникали в них разом зі священником. І коли за отцем зачинялися царські врата, а два хлопчики, які прислужували під час літургії, теплими подихами колихали вогонь свічок, то повітря у храмі наповнювалося пахощами ладану. У дитинстві навіть Данило Баревич думав, що сизий дим із кадильниці, який звивається догори, заповзає в усі щілини вікон, від якого лоскоче в носі й воркотить у шлунку, — спускається священнику з самого неба.
Жодні єврейські імена зі Святого письма не могли б переконати нікого в Митниці, що євреї не винні у смерті Спасителя. Навіть Критай знав, що винен Ґольдштейн, винен Альбін, винні крамар, міняйли і служка. Усі митницькі євреї разом зі своїми жінками та дітьми були винні. До того ж, вони, ті євреї, або не знали притчі про блудного сина, або не хотіли про неї чути, а робили все, щоб кожної суботи на столі в них було вино і хала. І щоби служниця доглядала їхніх дітей і поралася за них на кухні. Тобто там було все навпаки й інакше, ніж те, до чого звикали з дитинства митницькі християни. Тим часом столярі закінчили різьбити іконостас, і о. Феліштан закликав кількох чоловіків, серед яких першим був Федір Критай, щоби встановити його. Дерево придбали в Берем’янах, а іконостас та царські врата замовили в язловецьких майстрів. Коштувала митницькій громаді нова церква немалого гроша. Протягом кількох років ходили збирачі з металевою опечатаною скарбничкою від хати до хати. Перше, що зробили, коли церкву накрили бляхою, а на дзвіниці встановили новий дзвін, — перенесли начиння зі старої: престол, дарохранительницю, дароносицю, хоругви, дещо прикуплене з нового. До Великодня купили фісгармонію, замовили з Відня. Унесли також церковні книги кінця сімнадцятого століття, у яких записано історію всієї Митниці: як вона народжувалася, одружувалася та помирала. А тепер встановлювали іконостас і царські врата. Отець Феліштан стояв на дворі свого обійстя, коли побачив, що навпроти церковного пагорба хтось привіз і поскладав дерево на будову. Він не став бити у дзвін, щоби скликати людей на пораду, а наступного дня поїхав на горішній фільварок до Волянського. Скінчилося тим, що корчму побудували. Волянський відступив ґрунт в оренду Альбінові. Поки встановлювали та припасовували іконостас та царські врата, отець Феліштан зі своїми помічниками спостерігали, як зводиться корчма. Коли Альбін приїхав із родиною до Митниці, то його, наче рідного брата, зустрів Лейба Ґольдштейн. Гебреї напливали до Митниці купувати землю або орендувати її у Волянських, дехто скуповував і перепродував худобу, дехто відчиняв крамнички. Ґольдштейн віддавна був управителем у Волянських. Згодом його змінить Ашкеназі, сілезький гебрей, бо зять Волянського Коритовський, узявши позику, розширить фільварок. Але це буде потім — перед самою війною. А сьогодні отець Феліштан, дивлячись на збудовану вже корчму, відчуває, як кидає його в жар від самої думки про Альбіна. Того Альбіна, що не вірить у Спасителя, у Господа нашого Ісуса Христа і який після своєї Суботи відчинятиме корчму для митницьких християн.
Від часу призначення парохом Івана Феліштана у селище ввірвалася музика. Не та, яку грали на митницьких весіллях, а та, з високих небесних сфер, яка жила всередині чи поміж фортепіанних клавіш. Так принаймні думали Феліштанові діти. Їмосць Катерина привезла з собою фортепіано й кілька зошитів із нотами. Під час Служби Божої щонеділі вона грала на фісгармонії, роздивляючись потилиці вірних, а раз на місяць звучало фортепіано, коли в гості до Феліштанів навідувався чортківський музика Янкель. Фортепіано і скрипка Янкеля зливалися в сонаті ля мінор Франца Шуберта. Діти отця Івана і діти Янкеля тихо, як миші, сиділи тоді у вітальні, чекали й не могли дочекатися кінця тій грі. Їм найбільше подобався накритий до вечері стіл. На столі служниця Параска ще зранку порозкладала порцеляну, кришталь і важке столове срібло з геральдичною монограмою. Ніхто й не приховував, що Катерина Феліштан походила з роду Розлуцьких. Володіли вони колись маєтностями у кількох селах на Самбірщині. У їмосці зберігалася грамота Турянським-Розлуцьким-Комарницьким, видана в Перемишлі ще 1782 року. І хоча ті маєтності сто разів перерозподіляли між численними нащадками цих родів, перепродавали й перекуповували, Катерина Розлуцька купалася в розкошах родинних переказів, коли її предки складали гроші в діжки, вікна в їхніх домах були з венеційського шкла, а якась прабабця виховувалася при дворі короля Яна Собєського.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.