Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Звідки такі відомості? — може, вперше за всю війну посміхнувся сержант, оглядаючи ліпнину розкішного фасаду, яка у перших рожевих променях кришталево-свіжого ранку ставала дедалі рельєфнішою.

— А звідки ви про таємний хід знаєте?

Сержант зітхнув:

— Я будував цей палац.

— Серйозно?

— Так, я був архітектором.

— Ви ж казали — лісорубом.

— То перед війною. А до революції — архітектором.

Останнє слово, таке далеке від руйнівної дійсності війни, справило на бійців найбільше враження. Відділення в повному складі завмерло, милуючись похмурою красою будинку.

На виснаженому обличчі сержанта Василая з’явився дивний вираз скорботи й блаженства одночасно. Навіть далекі від таємниць зодчества солдати відчули рідкісну красу старої будівлі, доторк вічної загадки творчості, прозріння від довершеності пропорцій та ліній.

Вони мовчали. Цієї лагідної тиші в їхньому житті залишалося кілька хвилин. І самого життя залишалося кілька хвилин. Тільки вони про це ще не знали.

А до парку вже наближалися вантажівки з есесівцями…

Зранку сонце засяяло, наче прожектор. Сніг виблискував, як морські брижі, сліпив очі. З дахів закапало.

Проте в бібліотеці на другому поверсі зависла гнітюча атмосфера. Напруженості й нервового очікування. Тут слідчий зібрав усіх причетних до жахливих злочинів у старону особняку.

Повіки декого з присутніх червоніли спогадами про безсонну ніч, у декого — запухли від міцного сну чи сліз. Ароматно вичахала кава, заздалегідь принесена турботливою економкою Надею.

Кінчев зайняв найвигіднішу позицію: у зручному кріслі, поруч з журнальним столиком, спиною до вікна. Недбало перебирав на колінах якісь неакуратно пописані документи. Ніби й не помічав пані Ярижську, що скромно примостилась у кріслі праворуч від нього — з пристойним сумом на обличчі й у пристойній чорній сукні, бліду й приголомшену баронесу Лесю, яка відсунулась на край канапи — подалі від похмурого та зніченого Борі Цокотюхи, знервованого й роздратованого дизайнера Буруковського — на сусідній канапі, поруч зі зведеною сестрицею Кріс, котра цього разу була в джинсах та миленькому дівчачому светрі й ледь помітно усміхалась — кінчиками губ, наче загадкова Джоконда. Великі сережки з намистинок та бісеру надавали її занадто короткій стрижці такої вишуканої жіночності, що дівчина скидалася навіть на одну з тендітних французьких кінозірок.

Нарешті Кінчев обвів поглядом присутніх. Прокурорським поглядом.

— Ви чули коли-небудь історію про наполеонівського солдата, який заснув на варті? — риторично спитав він і сам відповів: — Він сказав імператору крилату фразу: «Я прошу не закону, я благаю милості». Бажаю всім присутнім перейнятися змістом цієї фрази.

— Слушно, — солідно згодився Валентин Буруковський. — Вершина якнайбільше вимірюється безоднею, над якою вона здіймається.

— Хто це сказав? — поцікавився Кінчев.

— Тейяр де Шарден, — відповіла за брата Кріс і досить голосно відсьорбнула кави.

Ярижська поморщилася, Віктор Кінчев потер руки:

— Ну-с, якщо заперечень немає, приступимо.

Заперечень не було.

— Значить так, слідству відомо все.

Він зробив паузу і ще раз оглянув невеличку компанію, спостерігаючи за ефектом своїх слів.

Всі дивились якнайуважніше, лише Христина закашлялася — ніби поперхнулась.

— Але я хочу попередити: якщо ви, не перериваючи, вислухаєте мене, то, можливо, я згадаю, чого просив наполеонівський вояк. Комусь із вас це стане у пригоді. — Знову на хвилинку змовк і обвів присутніх кулеметною чергою швидких поглядів. — Почнемо з Аліни Зачепи. Бідолашна дівчина пала жертвою власної цікавості. Упіймала на гарячому одну присутню тут пані, яка вскочила в гречку зі своїм охоронцем…

— Ви, будь ласка, підбирайте… — скрикнула Ольга Володимирівна, але Кінчев підвищив голос:

— Я попередив!

Ярижська змовкла.

— Продовжу. Бідолашна дівчина пала жертвою тому, що упіймала на гарячому одну пані, яка не гребувала вскочити в гречку зі своїм охоронцем і щойно зізналася в цьому.

— Я ні в чому не… — почала пані Ольга, але не закінчила, зніяковіла та змовкла.

Слідчий, гречно їй кивнувши, вів далі:

— Але того дня Гапченко одержав «відставку», він здивувався, розсердився, наполягав. Підслухавши це, Аліна сприйняла подію як зазіхання охоронця на честь хазяйки і втрутилась. Гапченко злякався, дуже злякався. Досить тупуватий, він одначе розумів, що за звір пан Ярижський. Він злякався настільки, що втратив глузд і придушив Аліну. На очах колишньої коханки, яка також розгубилася. Бо знала, наскільки небезпечною особою був її чоловік. Нині покійний.

Ярижська тихенько схлипнула.

— Пан Ярижський давно дивував наші компетентні органи тим, що вмів іноді з’являтися в кількох місцях одночасно. У нього алібі знаходилося навіть у виграшних для слідства ситуаціях. Але й на це існує просте пояснення. Злочини чинили два брати. Дуже схожі між собою. Близнюки Кирило та Мефодій Свинаренки. Їхні однокласники розповіли, що хлопців плутав навіть рідний батько. Вони морочили голови вчителям, відповідаючи один за одного, школярам, влаштовуючи вигадливі розіграші. Проте великої любові та злагоди між братами не спостерігалося. Вони дуже часто билися один з одним. Щоправда, коли хтось хотів допомогти котромусь із них, то одержував від обох — проти чужих вони завжди об’єднувалися, ніде правди діти. За останні роки спільними зусиллями провернули багато темних справ. У тому числі відправили та продали за кордон чимало гарненьких дівчат. І лише одна з них помітила, що у одного з братів була невеличка відмітина на руці. Шрам. Від дитячих зубів.

Христина Буруківська усміхнулась і потерла свої передні зубки вказівним пальчиком — з ледь помітним перламутровим лаком на нігтику, точнісінько таким, як у баронеси Лесі, що склала руки під ніжним підборіддям і сумно кліпала припухлими повіками.

— Так вийшло, що Кирило набагато випередив брата. І в бізнесі, і в особистому житті. Мефодій затаїв