Читати книгу - "Місто карликів"

Допиту чекав з першого дня. Готувався, думав, що має сказати, як відповідати, як поводитися. А його не викликали. Минали дні, минали ночі — ніхто не згадував про такого поважного злочинця. Хлопців приводили і приносили з допитів побитими, скривавленими, а про нього наче забули. Тому коли пролунало — Смереканича на допит! — він наче вільно зітхнув, от уже щось і з’ясується — чого вони від нього хочуть, в чому звинувачують.

Не з’ясувалося нічого. Не сказали також нічого. Так, загальники — прізвище, ім’я, рік народження. І тут йому допоміг батько. Звідти, із своєї камери чи з того давнього, далекого тепер дитинства допоміг: Роман пригадав, як до них приходив Іван Стецюк — батьків товариш. Його сина забрали ще в сороковому. Хлопцеві саме виповнилося вісімнадцять, як йому. Вони навіть народилися на Різдво обидва. Коли хлопця забрали, батько виробив метрику, що свідчила — син народився не 7 січня, а 28 грудня, тобто на момент арешту мав сімнадцять років, отже, був неповнолітнім. А неповнолітнього не можна розстріляти, і терміни ув’язнення були меншими. Отак батькова мудрість врятувала синові життя. Роман дякував Господові, що уважно слухав начебто непотрібну йому тоді розмову. А от придалася… Ото б дати іще вісточку на волю…

Перший допит минув тихо — сказали розповісти і написати все про своє життя і про контрреволюційну діяльність. Про підпільну організацію, в якій він брав участь. Пиши, мовляв, ми й так все про це знаємо, твої показання особливого значення не мають, це важливо лише для тебе — напишеш правду — дадуть менший термін. А що дадуть — навіть не сумнівайся, звідси нікого не випускають. А допит не так і потрібен. Органам і без тебе, сопляка, все відомо, але… Роман аж пишатися собою почав: контрреволюційна діяльність — це серйозно. Слідчий поводився попервах сумирно — сидів собі за столом і начебто щось нотував, записував. Не кричав, не бив. Скривився, побачивши дату народження — 28 грудня — малолєтка? Роман навіть соромився — як він прийде в камеру не побитим, ще подумають хлопці, що він зрадив, когось видав.

Та вже наступної ночі почалося! Не зважили й на неповні, як на тюрму, літа! Вже потім Роман зрозумів, чому слідство ведеться саме так — спершу пишеш, а потім тебе намагаються зловити на якихось невідповідностях у твоїх же власних свідченнях. У них немає справжніх доказів провини — немає свідків, немає нічого, щоб засудити таку силу-силенну людей до покарання. Хай і великий, але обмежений штат НКВС працює денно і нощно, вибиваючи свідчення, бо інакше це все блюзнірство відбуватися просто не може — половина України сидить по тюрмах, а інша, за логікою, повинна працювати в «органах», щоб на кожного в’язня було хоч по одному слідчому — як в інший спосіб проводити все те, що за законом належить? Хто нишпоритиме, винюхуватиме, вишукуватиме хоч благенькі докази провини всіх отих людей? Бракує штату, бракує «сотрудніків». Не бракує, щоправда, падлюк-зрадників, які клепають доноси-наклепи.

Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Добитися… Добити… Бити, поки не доб’єшся.

Роман укотре повторював оту свою баєчку про цигана і стрілянину, вивчену без пам’яті. На всі інші запитання — про підпільну організацію в Кам’янці, про її провід відповідав — не бачив, не чув, не знаю, не бував. За кожне «не» били.

Дні минули в одноманітності страху й очікуванні ночі — вночі викликали на допити, вночі, з дванадцятої до третьої, катували, увімкнувши на подвір’ї двигуни тракторів, щоб заглушити нелюдські крики мордованих, вночі забирали на розстріл, вночі відбувалися найстрашніші, найболючіші зміни одноманітного камерного існування. До третьої майже ніхто не спав. А раннього ранку — підйом, «оправка» (хто вигадав таке ідіотське слово?), кілька оселедців на всю камеру, горня води, глевтяк хліба. Де вона, цьоця Стефця, з її капусточкою з м’яском, з вареничками, з отим ледь просоленим сальцем — рожевим, м’яким, яке тане що в руках, що на язиці… Зараз би барабольки молодої зі сметанкою, з кроликом, з маслом… Щоб пахло на всю хату, щоб…

— Смереканич, с вєщамі на виход!

Зміни в табірному житті завжди несподівані, завжди очікувані і навіть бажані, попри острах змін поганого на ще гірше.

— Куди мене? — похолов серцем, подумки прощаючись і повторюючи — оце воно — ані просьби, ані грозьби, ані тортури, ані… ані смерть… От вона, мабуть, смерть! І навіть це злиденне, мучене життя у камері зі скупим окрайцем неба над головою, яке можна було розгледіти лиш лежачи під вікном, навіть цей скупий ковток повітря, який долітав за особливого напрямку вітру, щоб відсвіжити легені, забиті тюремним смородом, навіть ця скупа пайка хліба видалася зараз вартою половини царства. Смерть? Смерть? Мені, мені, кому щойно минуло вісімнадцять? Ні!

Пробігав подумки ці місяці фізичних мук і ненастанної тривоги — за батька, за маму, за Орисю. Адже дівчат також забирали, також пропускали через усе потоптання людськості, для дівчини, мабуть, ще відчутніше й болючіше. Хоч би її не забрали…

Вже потім, на Колимі, згадуватиме Роман добрим словом пані Аріадну ще й за те, що не сказала йому про арешт доктора Полянського та його дочки, зв’язкової УПА Орислави. Як добре, що він тоді цього не знав!

Хіба вже все? Хіба не буде більше допитів? Але ж він ні в чому не признався, не підписав їхніх паперів, він нікого не видав, хіба мають підстави звинуватити його? Вони повинні за два тижні повідомити, в чому його звинувачують, а потім має бути суд. Де? Коли відбудеться? А там він уже розповість прокуророві, якими нелюдськими катівськими методами вибивають зізнання у сталінських тюрмах!

Аж сам до себе посміхнувся — а то ж прокуророві цікаво! А то ж він не