Читати книгу - "Незвіданий світ"

— Всіх нас — ви хочете сказати?

— Ну. Я думаю, що кожен із нас по черзі спуститься на цьому, як на парашуті, а потім він повертатиметься назад у спосіб, який мені доведеться ще винайти. То вже буде легко. Якщо куля витримає нашу вагу і дасть нам змогу повільно спуститися на землю, мені більше нічого й не треба. Сьогодні ми спробуємо його лише з цього боку.

Челленджер приніс великий уламок базальту такої форми, що до середини його можна було легко прив’язати линву, за допомогою якою ми злазили на пірамідальну скелю. Линва мала коло ста футів завдовжки і, дарма що тонка, була дуже міцна. Зі шкіри він зробив щось на кшталт коміра, з якого звисала низка стропів. Челленджер поклав комір на горішню частину повітряної кулі, а стропи зв’язав унизу і почепив на них базальтовий уламок. Отже, вага вантажу рівномірно розподілялася по всій поверхні кулі. До брили ж таки він прив’язав і линву, тричі обмотавши її другим кінцем свою правицю.

— Тепер я покажу вам підйомну силу кулі, — із задоволеною усмішкою промовив Челленджер і повідрізував мотузки, що стримували його винахід.

Ніколи ще наша експедиція настільки не наближалася до цілковитої загибелі, як тоді. Наповнена газом оболонка з жахливою швидкістю рвонула вгору. В одну мить Челленджер відірвався від землі й полетів слідом за нею. Я ледве встиг обхопити його за поперек, але й сам полинув угору. Лорд Джон учепився за мої ноги, і я відчував, що й він летить за мною. Певний час я бачив, як троє мандрівників, наче в’язка сосисок, метлялися над країною, що її вони заповзялися досліджувати. На щастя, линва могла витримувати лише обмежену вагу, чого, здається, не можна було сказати про ту пекельну машину. Почувся хруск, і всі ми опинилися на землі з кружалом линви поверх нас. Підвівшись, ми вгледіли в блакитному небі маленьку чорну точку — то летів наш базальтовий уламок.

— Чудово! — скрикнув Челленджер, потираючи забиту руку. — Цілком задовільна й вичерпна спроба. Я навіть і не сподівався на такий успіх. Обіцяю вам, джентльмени, зробити за тиждень нову кулю і ручаюся, що перший етап нашої зворотної подорожі ви відбудете цілі й неушкоджені.

Ось вам точний опис останніх подій. Завершую свою оповідь у нашому старому таборі, де так довго чекав на нас вірний Замбо. Всі страхи та небезпеки залишилися в минулому, наче страшний сон. Червонувата кам’яна стіна височіє тепер над нами. Ми спустилися з плато цілі та неушкоджені і в найбільш несподіваний спосіб. За шість тижнів або за два місяці ми будемо вже в Лондоні, і навряд чи цей лист набагато випередить мене.

Радикальна зміна в нашому становищі сталася ввечері того дня, коли було випробувано кулю Челленджера. Я казав уже, що єдиною особою, яка нібито співчувала нам у прагненні покинути плато, був урятований нами молодий ватажок. Тільки він один не виявляв бажання затримувати нас у цій дивній країні. Про це ми довідалися з його промовистих жестів. Того вечора, вже поночі, він прийшов до нас, передав мені згорнутий шматок кори, потім урочисто показав на отвори печер над нашими головами і, приклавши до губ пальця, повернувся до своїх.

Ми присунули цей шматок кори ближче до вогнища й заходилися розглядати його. Із внутрішнього білого боку цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були вугіллям намальовані палички, які нагадували примітивний нотний запис, що його я тут відтворюю:

Написані вугіллям, вони виразно виокремлювалися на білій поверхні кори і спершу здалися мені якимись музичними знаками.

— Що б то не було, можу заприсягтись, що для нас воно має величезне значення, — сказав я. — Це видно було з його обличчя.

— Якщо то не який-небудь дикунський жарт, — висловив сумнів Самерлі, — що їх так полюбляють усі люди.

— Це, безперечно, — умовне письмо, — промовив Челленджер.

— Скидається на ребус, — зауважив лорд Джон, нахиляючись, щоб краще бачити. Раптом він простягнув руку й схопив загадковий документ.

— Свідчуся небом, — скрикнув він, — я, здається, розгадав. Хлопець правильно каже. Дивіться сюди. Скільки знаків на цій корі? Вісімнадцять. Ну а над нами вісімнадцять печер.

— Він саме й показував на печери, коли передав це мені, — нагадав я.

— Ось вам і розгадка. Це — мапа печер. Вісімнадцять печер у ряд, деякі короткі, деякі довгі, а деякі роздвоєні. На мапі стоїть хрест. Навіщо він? Він позначає найглибшу печеру.

— Наскрізну! — скрикнув я.

— Думаю, що наш юний друг угадав, — погодився Челленджер. — Не розумію, який сенс був молодому індіанцю звертати нашу увагу на печеру, якби вона не вела на рівнину. А коли це так і коли на відповідному місці в скелі є вихід, то нам довелося б спускатися не більше як на сто футів.

— Сто футів! — незадоволено пробурчав Самерлі.

— Чого там! Наша линва має більше як сто футів завдовжки, — згукнув я, — і ми легко спустимось.

— А що ви думаєте про індіанців у їхніх печерах? — спитав Самерлі.

— У печерах над нашими головами індіанці не живуть, — відповів я. — Їх використовують, як склепи. Чому б нам не піднятись туди зараз же і не роздивитись як слід?

На плато росте велике смолисте дерево — різновид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілля якого індіанці використовують для виготовлення смолоскипів. Узявши кожен по оберемку гілок, ми нишком стали крастися до печери, відзначеної на малюнку. Вона була порожня, якщо не враховувати величезних кажанів, які кружляли над нами. Аби індіанці не помітили нас, ми досить довго йшли в темряві й запалили наші смолоскипи лише тоді, коли минули багато