Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

— То що, може, хоч сьогодні підемо разом на пасовисько, — з притиском звернувся пастушок до дівчинки.

— Ні, Петрусю, — вкотре почала виправдовуватися Гайді. — Вони можуть кожної хвилі приїхати з Франкфурта, мушу, сидіти вдома і чекати.

— Та чув я то і вже не раз, — незадоволено пробурчав Петрусь.

— Але так буде, доки вони не приїдуть, — пояснювала дівчинка. — Чи ти думаєш, що вони приїдуть аж з Франкфурта до мене в гості, а мене вдома не буде?

— Хай у Вуя на тебе почекають, — вперто не погоджувався Петрусь.

Зі сторони хатини почувся дужий голос дідуся:

— Агов, військо далі не марширує. Чи то фельдмаршал десь блудить, чи вояки дезертирували, з поля бою повтікали?

Петрусь блискавично вхопив свого прута, зацьвохкав ним, і кози, які добре знали цей небезпечний для їхньої шкури звук, рвонули вгору, а він бігцем за ними.

З того часу як Гайді повернулася додому, вона почала братися за роботу, про яку раніше й подумати не могла. Кожного ранку вона застеляла своє ліжечко і так довго вигладжувала його долоньками, доки воно не ставало гладеньким та рівненьким. Після того наводила лад у хатинці: розставляла на свої місця стільці, а все, що лежало абияк, відразу потрапляло до шафи. Потім брала ганчірку і так довго витирала стола, доки він не ставав лискучим, як дзеркало. Коли дідусь повертався до хати, то задоволено промовляв щось на кшталт: «Та в нас кожного дня неділя, так поприбирано. Не дурно Гайді побувала на чужині».

Сьогодні, після того як Петрусь з козами побігли на пасовисько, а вони з дідусем поснідали, вона теж взялася за прибирання, проте ніяк не могла його закінчити. Надворі було так гарно! Кожної хвилі відбувалося щось і заважало їй прибирати. Ось через розчахнуте вікно заглянуло веселе сонечко, ніби покликало: «Вийди надвір, Гайді, виходь!» Дівчинка вибігла з хати. Вся хатина була огорнута сонячним сяйвом, сонечко вилискувало на горах та щедро посилало промені в далеку долину. Трава на схилі так привабливо вилискувала золотом, що дівчинка просто не змогла повернутися до роботи. Вона присіла на хвильку й почала милуватися. Але нараз нагадала собі, що залишила стілець триногу просто посередині кімнати, а стіл ще не прибрано після сніданку. Дівчинка зірвалася на рівні ноги й метнулася у хатку. Але не пройшло й кілька хвилин, як вітер так сильно засвистав у гіллі ялин, що Гайді не змогла не послухати цієї чарівної музики і мусила вибігти пострибати в такт гілкам, які гойдалися туди-сюди. У дідуся завжди була якась робота в шопі за хатиною. Час від часу він ставав у дверях і з посмішкою спостерігав за підтанцьовуваннями малої. Він саме повернувся в шопу, коли Гайді голосно скрикнула:

— Дідусю, ді-ду-сю, ходи сюди!

Старий швидко вийшов, був трохи переляканим, бо подумав, чи не трапилося часом якої біди. Побачив, як Гайді біжить до схилу гори, по якому в’ється стежка зі села, і голосно вигукує:

— Вони приїхали, приїхали! Он першим пан лікар іде!

Дівчинка кинулася назустріч старому другові. Пан лікар простягнув у привітанні руку їй назустріч. Мала, добігши, ніжно обхопила її долоньками і радісно загукала:

— Доброго дня, пане лікарю! Дякую тисячу тисяч разів!

— Слава Богу, Гайді! А за що ти мені дякуєш? — з дружелюбною посмішкою запитав той.

— За те, що змогла знову повернутися до мого дідуся, — пояснила вона.

Лице лікаря осяяла внутрішня радість. Він не сподівався на такий шалений прийом. Піднімався у гори, заглибившись у відчуття самотності, тож навіть не зауважив красот природи навкруги. Думав, що тепер Гайді заледве його впізнає, бо бачилися вони не так часто. Отож потерпав, що може прийти й розчарувати, бо не його, а своїх друзів сподівалася в гості. Проте насправді все виглядало інакше: мала щиро раділа й, сповнена вдячності та любові, не відпускала його руки.

— Йдемо, Гайді, — промовив із батьківською ніжністю, — веди мене до свого дідуся і показуй хатку, в якій живете.

Але та стояла і зі здивуванням дивилася вниз, на підніжжя гори.

— А де ж Клара і бабуся? — спитала нарешті.

— Ну, знаєш, я тобі зараз розповім щось таке, від чого не тільки ти засмутишся, але й мені шкода буде, — сказав лікар. — Розумієш, я сам приїхав. Клара була серйозно хвора, вона не може тепер подорожувати, тому бабуся також не приїде. Але весною, як день стане довшим, а погода теплою, вони обов’язково приїдуть.

Гайді засмутилася. Вона ніяк не могла усвідомити, як все, що досі виглядало певним, в один прекрасний момент розсипалося в друзки. Стояла якусь хвилю непорушно, знічена несподіванкою. Лікар теж мовчав, і все навколо неждано стихло, тільки нестримний вітер продовжував висвистувати сопілкою у вітті ялин. Та ось Гайді опам’яталася, нагадала собі, чого збігала додолу: любий пан лікар приїхав до неї в гості. Мала глянула на нього. Якийсь смуток світився в його очах. Це вперше, з часу їх знайомства, з таким болем дивився на неї. Гайді стало шкода лікаря. Вона не могла витримати, коли хтось сумував. І, звичайно, причина його смутку (як думала Гайді) в тому, що Клара й бабуся не змогли приїхати. Дівчинка швиденько зміркувала, чим би втішити друга.

— Не так вже й довго до весни чекати. Ось вона настане, і вони будуть уже тут. У нас в горах весна набагато швидше приходить, і швидко стає тепло. Коли вони приїдуть, то зможуть надовше залишитися. Кларі це точно сподобається. А зараз ідемо нагору, до дідуся.

І, тримаючи його за руку, пішла з ним до хатинки. Гайді так хотілося підбадьорити пана лікаря, що по дорозі вона ще раз почала його переконувати про недовгу зиму та довгі й теплі літні дні, які так