Читати книгу - "Острів Смерті"

— Та ні. Буду терпіти, бо хочу, щоб ви нарешті намалювали мій портрет.

— Щоб намалювала твій портрет?.. А ти гадаєш, я роблю це заради тебе? Зовсім ні.

— Але на моє прохання,— лагідно заперечила А.— Якось ще в лікарні ви нишком змальовували мене, але не показали, що вийшло. А тому я подумала, що все-таки колись я побачу свій образ на папері. До речі, куди ділися ті етюди?

— Мабуть, десь валяються. Тільки я не хочу їх показувати. І цей мені не подобається.

Погляд М. мимохіть упав на малюнок, зиркнула на нього збоку й А. Чорні лінії, згущуючись і напливаючи одна на одну, заповнювали майже весь аркуш, і на цьому тлі ледь-ледь проступав жіночий профіль.

— Уже готовий?

— Ні. Його ніколи не закінчиш…

Видно, то була вже не перша спроба. Нервово потираючи великий палець об вказівний, М. невдоволено розглядала свою роботу.

— Будь ласка, покажіть.

М. ще не встигла відповісти, як А. схопила альбом і повернула малюнок до себе. Раніше, дивлячись навскоси, вона добре його не розгледіла, а тепер усе було перед очима. Темне, безрадісне жіноче обличчя. Трохи схоже на її, але у відкритих очах, на товстих губах, повних щоках і м'якому підборідді тої жінки залягла тінь душевної муки.

— Це я?

— Пробач, якщо ти себе не впізнаєш.

Побоюючись образити М. необережним словом, А. поправилася:

— Та нічого. Начебто і схожість зі мною є, але чого в цьому малюнку стільки похмурості? Хіба я буваю такою?

— Та хто його зна.

— Невже в мене такий похмурий вигляд?

М. зиркнула крадькома на засмучену А. і знову перехопила альбом у свої руки.

— А.—сан, чого ти так переживаєш? Це в мене на душі невесело, а тому я все бачу крізь чорні окуляри.

— Та ні, не тому. Ви просто втомилися…

Але М. не слухала молодшої подруги, а перегорнула ще одну сторінку альбому й заходилася виводити лінії. А. нічого не залишалось, як сидіти й позувати, виставивши М. свій профіль. Як і раніше, М. схилилася над альбомом і, заховавши за пасмами волосся своє обличчя, чиркала кольоровим олівцем.

А. кортіло напитися води, що стояла в чашці на столику, але вона стерпіла і не ворухнулася. „Невже моє лице таке похмуре? Невже на ньому написана така безпросвітність?” — запитувала вона себе. Неймовірно! Адже спільне життя з М. вселило в неї трохи надії. Щоправда, приглядаючись до нової подруги зблизька, А. поступово пересвідчувалася, що чим дружнішими ставали їхні стосунки, тим сильніше роздратування й розпач находили на М. Здавалось, М. спіткала якась хвороба душі. Та яка це була хвороба — А. не здогадувалася. Вона знала тільки одне — що М. пережила вибух атомної бомби. Та, живучи разом з М., А. теж, певно, нею заразилася. Тому-то вона так спохмурніла. „Мабуть, я правлю їй за дзеркало” ,— подумала А.

Час від часу А. зиркала на подругу. М. раніше пояснювала А., що, малюючи ескіз, вона не вимагає від неї цілковитої нерухомості, але А. вбила собі в голову, що натурниця не повинна дозволяти собі жодних полегшень, а тому сиділа поважно, строго в профіль до М. і чекала, коли М. сама оголосить перерву. Та М., немов заворожена, орудувала олівцем і не збиралася відпочивати. Перебивати ж їй роботу А. не сміла, бо сама попросила намалювати її портрет, коли побачила, що М. у доброму гуморі. Тоді вони сиділи за столиком одна навпроти одної й пили чай. Коли А. раптом спало на думку звернутися до М. з таким проханням, М. втупилась у неї похмурим поглядом, а потім відвела очі вбік і погодилася. Щоправда, А. здалося, ніби М. пішла на це неохоче. „Все-таки вона не любить мене. Її гнітить моя присутність у цьому домі” ,— знову наринула на неї давня підозра, схожа на манію переслідування, і позування стало нестерпним. А. не хотіла визнати, що і в її душі таїться щось темне, що воно виступає на обличчі, як тільки вона залишається одна. Не хотіла визнати, що вона — дзеркало М., а М. — її дзеркало.

А. помітила, що М. досить довго малює, не підводячи голови й не поглядаючи на неї. Раніше, за першим і другим сеансом, А. болісно відчувала щокою на собі погляд М. Вона й не підозрювала, що така, здавалося б, проста процедура, як позування, може супроводжуватися болем, змішаним з соромом. Це було незвичайне відчуття — так паленіє щока при наближенні до натопленої печі. А зараз від нього не лишилося й сліду. М. закрилася волоссям, немов ширмою, і її погляд прикипів до аркуша паперу. „Вона малює мене з пам'яті”,-подумала А. Виходить, намальована жінка — це чиста абстракція. Це навіть не автопортрет, який видно в дзеркалі, а узагальнений образ жінки, в душі якої таїться морок.

— Знову не виходить,— сказала М.

— Перепочиньте. Ви втомилися.

— Та ні, не втомилася.— М. підвела голову й пальцями відкинула волосся.— Просто вираз твого обличчя важко схопити.

— А я вам кажу: ви втомилися. Мабуть, і нещастя з вашим приятелем дається взнаки.

— Нещастя? Гм-м… Воно вже минуло. Мертві належать мертвим. Не можна ж вічно журитися.

А. взяла в руки альбом. Перед її очима був майже такий самий профіль, як і попередній, тільки намальований сміливіше, скупим почерком.

— Обличчя таке, ніби я от-от умру,— відверто виказала своє враження А.

— Не дражни долі. Все-таки цей малюнок набагато кращий за той, що я накидала в лікарні. На тому в тебе обличчя, як у мерця — певно, далося взнаки те, що ти тоді спала. А на цьому в тебе такий вигляд, ніби нещасливе кохання

відбило тобі охоту до їжі.

— Таке скажете!

Наливаючи з термоса чай, А. дивилася кокетливо на М., але та цього погляду не помітила, бо її очі були звернуті на обкладинку альбому. М. машинально випила подану їй чашку чаю і, підвівши голову, спитала:

— Скажи, ти зазнала мук неподіленого кохання?

А. ледь-ледь усміхнулася зніяковіло й відповіла:

— Ви що, смієтеся з мене?

— То як, зазнала чи ні?

— Та начебто ні.

— Воно й видно по тобі. Бо щоб їх зазнати, треба когось любити. А ти не така — ти здатна лише приймати чи не приймати чужу любов.

— Можливо,— сказала А. й задумалася.

— Мені ніяк не вдається змалювати твоє обличчя, бо його важко схопити. Воно подобається з першого погляду: вабить людину чисто зовнішніми чарами. А от що ховається під його оболонкою — годі докопатися.

— Та нічим воно не вабить,— зневажливо сказала