read-books.club » Бойовики » Бронзовий чорт 📚 - Українською

Читати книгу - "Бронзовий чорт"

154
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бронзовий чорт" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 56 57 58 ... 71
Перейти на сторінку:
картатій, розстебнутій на грудях сорочці.

– Ти? – запитала Катря, примара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

– Я.

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася, лише майнули голі коліна, припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через силу дівчина відірвалася од нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати й для чогось обійшла навколо, лише тоді сіла навпроти й запитала:

– Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

– Я ж казав…

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

– І як?.. Тобі щось загрожує? Юнак енергійно похитав головою.

– Маю справжні документи, й все гаразд.

– А як з Мухою?

Юрко розповів усе, що сталося після того, як він пішов од Сороки.

Катря слухала, нахиливши голову, нерухома, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі жили, мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

– А тепер як?

– Піду до армії.

Засмутилася, але лише на мить: ішла війна, і всі чоловіки воювали, – хіба ж може Юрко відсиджуватися за чужими спинами?

Але все ж сказала, щоб заспокоїти його, точніше, не його, а себе:

– Війна скоро скінчиться, і повернешся.

– Повернусь, – пообіцяв він зовсім серйозно, бо справді не уявляв, що може загинути, коли на світі існує Катря – дівчина, котра створена лише для нього, вона ж також не зможе жити одна, а коли на землі все так улаштоване, то мусить же бути й вища справедливість, і вони повернуться одне до одного.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір його сорочки. Це повернуло її до дійсності.

– Хочеш їсти? – запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів зовсім інше:

– Хочу.

– То що ж мовчиш?

– Забув.

– І я про все забула, вибач… – Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом. – Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось скапарю…

Виявилось, що в домі є сало і яйця, через кілька хвилин з кухні запахло так смачно, що Юрко вирішив завжди їсти лише яєчню з салом, а якщо до неї знайдеться ще картопля, – бо саме картоплю розігріла на сковорідці Катря, – то життя взагалі робиться дивовижним і чудовим, і ніщо не може затьмарити його.

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, він наминав жадібно, трохи соромився, та нічого не міг вдіяти з собою, так зголоднів, а їй було приємно, що він їсть швидко, бо могла зробити хоча б це для нього, хоча б нагодувати коханого, – сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, чай пив статечно, не обпалюючи губи, а Катря заходилася мити брудний посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім про інше:

– Я вже пішла в школу і вловила трійку…

– За що?

– Не до кінця розв'язала задачку.

– Навчишся.

– Я швидко навчусь, – пообіцяла впевнено. – Бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

– Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

– Підеш.

– Ти ж була у Львові, пам'ятаєш парк перед університетом?

– Красивий.

– Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей. Гарно одягнутих і красивих.

– І вони дивитимуться на нас.

– А потім ми гулятимемо алеями й вийдемо на вулицю. Вулиці там кам'яні, але також красиві.

– Дуже.

– І ми ходитимемо до самого вечора. А коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку, там зовсім близько до неба й усе місто під нами. Уявляєш, освітлене місто й красиві, щасливі люди. Нема війни, ніхто не стріляє, всі посміхаються. І ми посміхаємось…

– Так, і ми посміхаємось, – ствердила Катря. – Ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

– Життя таке довге-довге, – підтакнув Юрко, – таке світле й безконечне, й так хочеться жити!

– Хочеться… – Катря обтерла руки й сіла поруч хлопця. – Мені завжди хочеться жити, особливо, коли ти поруч.

Юрко подивився на неї і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

«Юнкерс» набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгоріти сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома. Думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотні кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, він прагнув туди всією душею, рахував оці останні хвилини, поки старий «юнкерс», тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою. А у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав солдатів у контратаки як батальйонний командир. В одній з атак його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали його німці.

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен. Чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь!..

Навесні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки, в цей час і приїхав до табору гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Підгорний ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде… Краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, усе ж таки буде хоч якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належить.

А в школі зустрів Маркова.

Інструктор довго придивлявся до нього, Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача – вона проявлялася час від часу, хоч він і маскувався. Проте Марков зрозумів Підгорного, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт «юнкерса» з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, і наче нічого не сталося.

1 ... 56 57 58 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бронзовий чорт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бронзовий чорт"