Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Так-так, — мовив Файнес, киваючи головою до Саймона. — Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?

— Та бачу, — зітхнув Саймон. — Краще б минулося без цього.

— Я не хочу нікого вплутувати в свої справи, — сказав Джордж. — Тільки позичте мені візок і покажіть дорогу, а я сам доїду до того селища. Джім дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.

— Все воно так, друже, — озвався Файнес, — але тобі знадобиться проводир. Бийся собі на здоров’я скільки хочеш, одначе дороги ти не знаєш, а от я таки знаю.

— Але я не хочу вас у це вплутувати, — сказав Джордж.

— Вплутувати? — перепитав Файнес з лукавим усміхом. — От коли ти вплутаєш мене, тоді й поговоримо.

— Файнес меткий і тямущий чоловік, — мовив Саймон. — То краще тобі звіритись на нього, Джордже. І ще одне, — додав він, лагідно поклавши руку Джорджеві на плече, і показав на пістолі. — Не квапся вдаватись до зброї. Молода кров гаряча…

— Я ні на кого не нападу перший, — відказав Джордж. — Мені від цієї країни нічого не треба, хай тільки не чіпають мене, і я спокійно піду геть. Але… — Він на хвилю замовк і спохмурнів на обличчі. — Колись у тому ж таки Новому Орлеані продали мою сестру. То невже тепер мені стояти й дивитись, як вони заберуть на продаж і мою дружину? Адже я маю дужі руки, щоб її захистити. Ні, за свою дружину й хлопчика я битимусь до останку! Чи можете ви осудити мене за це?

— Ніхто не може тебе осудити, Джордже. Іншої ради в тебе нема, — відповів Саймон.

— А хіба ви, чоловіче добрий, на моєму місці не вчинили б так само?

— Хай вбереже мене доля від такої спокуси, — мовив Саймон. — Людина — слабке створіння.

— Ну, а мені, гадаю, на таке діло сили не забракне, — обізвався Файнес, виставивши наперед свої ручиська, схожі на крила вітряка. — І навряд чи я встою проти спокуси взяти за комір якогось молодця, коли тобі, Джордже, треба буде з ним поквитатися.

— А таки видно, що ти не зроду наш, — усміхнувся Саймон. — У тобі ще й досі пробивається колишня натура.

Треба сказати, що раніше Файнес був мужнім лісовиком, чудовим мисливцем, що клав оленя за одним пострілом. Та, посватавшись до одної гарненької квакерки, що полонила його своїми чарами, він прилучився до тамтешньої громади. І хоч він був тепер доброчесний, тверезий та діяльний член громади, і ніхто не міг закинути йому чогось негідного, проте деякі надто ревні одновірці вважали, що йому ще бракує належної сумирності.

— Наш друг Файнес завжди воліє чинити по-своєму, — з усміхом мовила Рейчел Голлідей, — одначе всі ми знаємо, що серце в нього добре й справедливе.

— То що, — сказав Джордж, — чи не краще вирушити зараз же?

— Я встав о четвертій, поганяв чимдуж і випередив їх на дві чи три години, якщо вони виїхали, коли намірялися. Та й однаково завидна вирушати небезпечно. В сусідніх селищах є лихі люди, і коли вони побачать наш фургон, то можуть причепитись і затримати нас. Краще перебудемо тут. А от десь години за дві, гадаю, можна ризикнути. Я зайду до Майкла Кросса і скажу, щоб він виїхав верхи слідом за нами й пильнував за дорогою, а як помітить погоню, щоб остеріг нас. Кобилка в Майкла така, що обскакує хоч яких коней, і він миттю дасть нам знати про небезпеку. А зараз я піду попередити Джіма та його матір, щоб були напоготові, й догляну за кіньми. Ми мажемо чимало часу і скидається на те, що таки зумієм дістатися до другої зупинки раніше, ніж вони нас доженуть. Отож нічого не бійся, Джордже, такі пригоди мені не первина, — докінчив Файнес уже на порозі, і двері за ним зачинились.

— Файнес — стріляний горобець, — сказав Саймон. — Він влаштує усе якнайкраще.

— Одне лиш не дає мені спокою, — озвався Джордж. — Щоб ви не мали через мене біди.

— Зроби ласку, Джордже, не згадуй більше про це. Ми чинимо так, як велить нам сумління, бо інакше не можемо. А тепер, мати, — обернувся він до Рейчел, — поквапся з вечерею для наших друзів, бо не можна ж відпустити їх голодних.

Поки Рейчел та її діти клопоталися в кухні — пекли кукурудзяні коржі, смажили шинку та курчат і квапливо готували все інше де вечері, — Джордж і Елізою сиділи обнявшись у своїй кімнатці й розмовляли так, як і належало подружжю, що його за кілька годин могли розлучити навіки.

— Елізо, — сказав Джордж, — люди, що мають багато друзів, власні домівки, землю та гроші, нездатні любити так, як любимо одне одного ми, бідні й безпритульні. Поки я не знав тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, крім моїх нещасних матері та сестри. Я бачив сердешну Емілі того ранку, коли торговець повіз її назавжди. Вона прийшла в закуток, де я спав, і сказала: «Бідолаха Джордж, ти втрачаєш останнього друга. Що з тобою буде, нещасний мій братику?» А я встав, обхопив її руками за шию і гірко заплакав, і вона теж заплакала. То були останні лагідні слова, що я почув перед довгими десятьма роками, і моє серце геть висхло й стало безживне, мов попіл. Та ось я зустрів тебе, і твоє кохання… о, воно наче знову повернуло мене до життя! Відтоді я став зовсім іншою людиною. І тепер, Елізо, нехай я проллю свою кров, усю до краплі, але вони не заберуть тебе від мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.

— Зглянься на нас, доле! — ридаючи, промовила Еліза. — Нам би тільки піти разом з цієї країни, ото і все, чого ми хочемо!..

Аж ось до неї підступила Рейчел і, лагідно взявши за руку, повела до столу вечеряти. Тільки-но всі посідали, як почувся легенький стук у двері і до кухні зайшла Рут.

— Я забігла на хвилинку, — мовила вона, — принесла вовняні панчішки для хлопчика. їх тут три пари — гарненькі, теплі. Адже в Канаді така холоднеча! Ну як, не боїшся, Елізо? — спитала вона і, швидко перейшовши до другого кінця столу, приязно поплескала Елізу по руці. Тоді сунула малому Гаррі маківника. — А оце йому на дорогу. — Вона витягла з кишені невелику пачечку. — Діти ж завжди просять їсти.

— О, дякую, ви така добра! — мовила Еліза.

— Сідай „повечеряй з нами, Рут, — запросила Рейчел.

— Ніні, не можу. Я покинула Джона з малим, а в печі пироги сидять. Отож мушу бігти, бо