Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Ах, любий друже, — знову промовила Діотима, — як добре, що ви повернулися. Ой! — раптом простогнала вона, всміхнувшись. — У мене так болить живіт!

Ці слова, які в устах людини звичайної лунають так само звичайно, як метеозведення, в Діотиминих устах набуло всієї глибини катастрофи й зізнання.

 — Кузино?! — вигукнув Ульріх і, всміхаючись, нахилився вперед, щоб зазирнути їй в очі.

Цієї миті тонкий натяк Туцці на погане самопочуття дружини змішався з підозрою, що Діотима, можливо, вагітна й тепер долю цього дому, отже, вирішено.

Вона стомлено відкинула цю підозру, майже здогадавшись про його думки. Насправді в неї були просто менструальні судоми, чого досі, щоправда, ніколи не траплялося і що, як можна було невиразно здогадатися, було пов’язано з її ваганнями між Арнгаймом та рідним чоловіком і вже кілька місяців спричиняло такі болі. Коли Діотима почула, що Ульріх повернувся, це її втішило, й вона, радо побачивши в ньому повірника в своїй боротьбі, саме тому його й прийняла. І ось вона лежала, тільки про людське око зберігаючи сидячу позу, терпіла біль, що ятрив їй тіло й душу, й була в його товаристві незахищеною частиною відкритої природи без будь-яких загорож і заборонних табличок, що траплялося з нею досить рідко. Вона все ж таки вирішила, що коли посилатиметься на болі в шлунку нібито на ґрунті нервів, то це скидатиметься на правду й навіть здаватиметься ознакою природної чутливости; у противному разі вона йому не показалася б.

 — То прийміть же які-небудь ліки! — запропонував Ульріх.

 — Ох, — зітхнула Діотима, — все це лише від хвилювань. — Мої нерви вже довго не витримають!

Запала коротка мовчанка, бо тепер Ульріх, власне, мав би спитати про Арнгайма, однак йому цікаво було довідатися що-небудь про події, які стосувалися його самого, і він дав собі раду не відразу. Нарешті спитав:

 — А визволяти душу від цивілізації — це річ, мабуть, дуже клопітна? — І додав: — Маю, на жаль, лиш одну втіху: я вже давно вам передрікав, що ваші намагання прокласти стежку у світ завершаться болісним крахом!

Діотима пригадала, як утекла від товариства й сиділа в Ульріха на підставці для взуття в передпокої. Стан у неї тоді був майже такий самий пригнічений, як оце тепер, і все ж відтоді в її надіях сталося безліч злетів і падінь.

 — Як усе ж таки було чудово, друже мій, — промовила вона, — коли ми ще вірили в цю велику ідею! Сьогодні можна, мабуть, сказати, що світ звернув на неї увагу, але яка ж розчарована я сама!

 — А власне, чому? — спитав Ульріх.

 — Не знаю. Причина, певно, в мені самій.

Вона зібралася була додати щось про Арнгайма, але Ульріх побажав почути, чим завершилася справа з демонстрацією; він пригадував тільки, що не застав Діотими вдома, коли граф Ляйнсдорф послав його заспокоїти й підготувати до можливих рішучих заходів.

Діотима зневажливо махнула рукою.

 — Поліція заарештувала кілька хлопців і дівчат, а потім відпустила їх. Ляйнсдорф дуже сердитий, але що можна було зробити ще?! Тепер він щосили тримається за Виснєчкі й каже, що має щось статися; але Виснєчкі не може розгорнути ніякої пропаганди, бо ніхто ж не знає, за що агітувати!

 — Я чув, тепер висунули гасло «Діяти!», — вкинув Ульріх.

Ім’я барона Виснєчкі, який, бувши міністром, зазнав поразки внаслідок опору німецьких партій і тому на чолі комітету, що закликав боротися за якусь непевну велику патріотичну ідею паралельної акції, не міг не викликати глибокої недовіри, — це ім’я збудило в його уяві живі картини політичних оборудок його ясновельможности, які й призвели до таких результатів. Схоже, невимушений плин графських думок — можливо, підкріплений очікуваним провалу всіх намагань розбуркати дух батьківщини, а в ширших масштабах і дух Європи завдяки співпраці її видатних умів, — зрештою привів до усвідомлення, що найкраще тепер — дати цьому духові поштовх, і то байдуже, з якого боку. Можливо, міркування його яновельможности спиралися навіть на досвід спілкування з одержимими, яким, коли на них безцеремонно нагримати чи добряче їх струсонути, це нібито йде іноді на користь; але такі припущення, що їх Ульріх поквапився зробити, перше ніж Діотима встигла заперечити, вона урвала своєю відповіддю.

Недужа й цього разу скористалася звертанням «любий друже».

 — Любий друже, — промовила вона, — у цьому є якась істина! Наше століття прагне дії. Дія…

 — Але дія яка? — перебив її Ульріх. — Дія якого штибу?!

 — Немає аніякісінького значення! У дії, на відміну від слів, криється чудовий песимізм. Годі й заперечувати, в минулому завше тільки розводили балачки. Ми жили задля великих і вічних ідеалів і слів: задля глибшої людяности; задля нашої найяскравішої самобутности; задля зростання загальної повноти буття. Ми домагалися синтезу, жили задля нових естетичних насолод і цінностей у щасті, і я не заперечуватиму, що пошуки істини — дитяча забавка проти неймовірно серйознішого завдання: стати істиною. Та це була просто завелика напруга порівняно з тією невеличкою часткою реальности, яка є нині в сучасній душі, і ми у замріяній тузі жили, можна сказати, ні задля чого! — Діотима рішуче звелася, спершись на лікоть. — І коли тепер відмовляються шукати завалений вхід до душі, а натомість намагаються впоратись із життям таким, яке воно є, то в цьому криється щось здорове! — завершила вона.

Отож тепер Ульріх, крім гаданого ляйнсдорфського, мав і ще одне, підтверджене тлумачення гасла «Діяти!». Діотима, схоже, взялася за інше чтиво; він пригадав, як, ввійшовши до кімнати, побачив біля неї багато книжок, але тим часом надто стемніло, щоб прочитати їхні назви, до того ж на частині книжок лежало тіло задумливої молодої жінки, наче товста змія, що тепер звелася ще вище й очікувально дивилася на нього. Діотима, яка ще дівчинкою зачитувалася дуже сентиментальними й суб’єктивними книжками, тепер, як виснував Ульріх з її слів, вочевидь була в полоні того духовного потягу до оновлення, який завжди прагне знайти в ідеях наступних двадцятьох років те, чого не знайшов в ідеях минулих двадцятьох років; звідси, мабуть, і постають, зрештою, навіть ті глибокі переміни настрою в історії, які коливаються поміж гуманністю й жорстокістю, пристрасністю й байдужістю чи поміж іншими суперечностями, для яких жодної цілком достатньої причини нема. В Ульріха промайнула думка, що ті невеличкі, нерозгадані рештки непевности, що їх щоразу лишає