Читати книгу - "Хотин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним… Маєш якісь важливі відомості?
— Скажу, що бачив.
— Ну, то пішли зі мною. — Сагайдачний повернувся до вартових. — Це не турок, хлопці, це наш козак, із низових.
— Вибач, батьку, що боки нам'яв, — виступив наперед той вартовий, що сидів на грудях у «турка». Під час розмови між Сагайдачним і бранцем він спантеличено переводив погляд з одного на другого.
— Міцний ти хлопака! Обійми, як у ведмедя, маєш, — весело відповів Кульбаба й потиснув козакові руку. Потім, приєднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Куроші, що сірів за кілька десятків кроків попереду.
У наметі батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бігали з дорученням джури.
Сагайдачний відкинув полотняну запону намету і ступив усередину, махнувши рукою Кульбабі, щоби заходив слідом.
— Доброго ранку, Богдане.
— Доброго ранку, батьку, — Богдан Куроша встав і вклонився прибулому. — Ось зараз нагальні справи попораю і поснідаємо.
— Добре, заждемо. — Сагайдачний, а за ним і Петро Кульбаба сіли на лаві у глибині намету. Кульбаба заходився розглядати розвішану на стінах зброю.
Через кілька хвилин усі розійшлись, а опецькуватий джура вніс до намету величенький казанок щерби[38], пастрему й хліб: батуринський полковник завжди харчувався просто, по-козацьки.
— Прошу до страви, чим багаті… Джуро! Ложки даси, чи як?
Джура з'явився миттю і поклав на сирно[39] три срібні ложки. Так само хутко вибіг.
Богдан Куроша зацікавлено поглядав на Петра Кульбабу, але до кінця сніданку не промовив ні слова. Мовчки сьорбали наваристу щербу.
Першим відклав ложку Сагайдачний. Витер губи гаптованою серветкою і зачекав, доки закінчать решта присутніх.
Куроша й Кульбаба теж поклали ложки, полковник дістав люльку.
— Маю кілька справ до тебе, Богдане, — почав Сагайдачний. — Бачиш цього чоловіка?
Куроша мовчки хитнув головою.
— Він розповість, що у турків діється, потім поговоримо ще про дещо. Розсилай поки джур, щоби через півгодини полковників і кошового сюди кликали, порадимось.
Куроша на хвилину вийшов із намету. Покликавши джур, віддав необхідні розпорядження і повернувся.
— Ну, кажи, чоловіче, що маєш.
Сивобородий прибулець знизав плечима.
— Погані справи у турків, батьку. Паші вже й не дуже раді, що на Польшу виступили. Поки що тихо, але ремствують. І є з чого! Плани Османа розвалилися. Він же хотів одним махом вас здолати, а не вдалося… Тепер винних шукає.
— Втрати вже порахували? — запитав Сагайдачний.
— Атож! Втрати величезні. Одних яничарів за три дні чотири тисячі полягло! Сипахів значних триста! А простих турків і татар — то аж за сорок тисяч. Учора як ховали, навіть свого бусурманського звичаю не дотримувалися. Так, у рови мертвих покидали, як собак, землею закидали і все на тім!
— Далі! — хитнув головою Сагайдачний.
— У таборі туга велика, не чекали турки такого. Тепер налякалися страшно. Сам Осман із почтом з поля бою позавчора втікав. Турки ще такого не пам'ятають, бунчука, кажуть, загубив! Нового похапцем зробили, щоб інші не дізналися. А вже що лютий! Воно ж іще зовсім зелене, дарма що султан. Обладунки предка свого Сулеймана не скидає, може, й спить у них… так ось, скаженіє немилосердно — паші бояться під руку підвернутись. І недаремно — вчора якогось значного турка наказав повісити за дрібну провину.
— Добре! — оживився Куроша. — Хапнули шилом патоки, бусурмани! І ще хапнуть!
— Далі, — стримано сказав Сагайдачний.
— Трохи вже й з провіантом туго, але для них, гадаю, це не головна біда. Чув я, що татар мають на Поділля відправляти, буде біда людям велика, геть усе сплюндрують. Цим двох зайців уб'ють: запасуться самі і вам запастися завадять. Головна біда для них — це все ж таки втрати. Бойовий дух у війську сильно надломлений, вояки тікають десятками, а то й сотнями. Особливо болгари, греки, всі, хто не бусурмани. Кажуть, навіть турки почали тікати. Осман наказав утікачів вішати без розбору. Скільки їх уже на деревах теліпається, гай-гай!
— До мене учора п'ятеро болгар перебігли, кажуть, що решта їхнього бюлюка теж перебіжать, лише чекають слушної нагоди, — підтвердив Богдан Куроша.
— Біжать і до вас, і в ліс! — замахав головою Кульбаба. — Осман уже кілька каральних загонів створив, не допомагає. Сьогодні має гроші роздавати війську, сам бачив учора, як на верблюдах казну привезли. Було їх, мабуть, із півсотні. Напевно, Осман хоче золотом підняти настрій вояків. Тож назавтра чекайте наступу, на цей раз ще більшого.
— Дякую, Петре, що попередив. Але це ми вже знали. Ще щось маєш? — озвався Сагайдачний.
— Ніби все… Хоча ні! Вчора був гонець у султана. Привіз новини зі столиці, та такі новини, що Осман його одразу і наказав вдавити, як первозвісника! А новини ці ось які: на Чорному морі козаки дванадцять галер потопили, з арматою, з військом! Таке кажуть. А решту флоту гнали аж до Константинополя без зупинок. З цього в місті переполох страшний учинився, коли взнали, що козаки поряд, коли гуркіт їхніх гармат почули. Мало з розуму бусурмани не посходили!
— Дванадцять галер! Чорт забирай! — вдоволено вигукнув Сагайдачний. — Добре! А хто ж це в нас там гуляє?
— Напевно, Низове Військо, батьку, — озвався Куроша, — кошовий Шило казав, що їхніх вісім куренів у море вийшли.
— Вісім куренів, це що?.. Десь шістдесят чайок? — підрахував Сагайдачний.
— Десь так, — підтвердив Кульбаба.
— Молодці, лугарі, нічого сказати! Навіть коли я був на Січі, такої удачі не мав, добре, добре! — Сагайдачний мрійливо пригадав часи, коли сам козакував на Низу.
— А звідки ти все так добре знаєш? Щось забагато для невільника! — раптом примружився Куроша.
— Я при Алі-паші був стайничним. Командир турецької армати мав до мене певну довіру.
– І за що? Може, потурчився?
— Боже борони. Я його доньку врятував під час пожежі, тож Алі-паша був моїм боржником.
— А не брешеш?
— Годі тобі, Богдане. Цього козарлюгу я добре знаю, цей не потурчиться, швидше загине. Чи не так? — Сагайдачний пильно подивився на Кульбабу.
— Ліпше б загинув! Остап мій і Данило палі ковтнули, а мені Бог дав це пережити. Ох, гірко… загинули діти мої любі смертю трудною, — зітхнув Кульбаба. — Може, й жив, щоби повернутись і помститися катам.
— Стривай, Петре! — оживився Сагайдачний. — А Андрій Кульбаба не твій син?
— Був у мене й Андрійко, а хіба що?
– Є тут козак у Семена Шила, Андрій Кульбаба. Так ось, дивлюся, ніби вилитий ти.
— Де він зараз? — Кульбаба відчув, як затріпотіло серце, стисло у грудях.
— Має бути у Переяславському курені. Ох і справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.