Читати книгу - "Мідний король"

Зробилось тихо.

— А не хотіла, треба було тихо сидіти, — сказали в натовпі.

— Чого ти вилізла, якщо не вмієш?

— Тепер усіх уб’ють через тебе!

— «Чарівниця», ага!

— Чого ти вискочила? Більше за всіх треба?!

Тепер вони лютились. Надія розтанула, усьому селищу лишалось чекати відплати й дивитись у небо.

— Тікай і ховайся, — швидко промовив брат. — Тікай.

— Куди вона втече? Викажемо її! Що з нас узяти ще?

— А чи вона не дасться — громами закидає?! — хтось істерично засміявся.

— Однаково її знайдуть! А так хоч попуст буде і їй, і нам…

Серед цього хвилювання, крику, сварки, сміху Розвіяр сидів нерухомо, здавивши п’ятами Луксові боки, стиснувши пальці на його плечах. Звіруїн ледь повернув голову, покосився, мовби чогось чекаючи.

Коли вершник у сідлі — його слово перше. Такий етикет, поставлений за закон. Коли ти йдеш пішки поруч із братом — ви розмовляєте, як рівні. Але скоро вершник сяде верхи, ролі міняються: він вершник. Тільки він може почати розмову.

— Що? — пошепки спитав Розвіяр.

— Ми могли б узяти її з собою. У Чорну Бучу.

— «Маги можуть за запахом чути людей, — сказав Розвіяр крізь зуби, — і знати їхні помисли, й бажання, і страхи. Умілий маг уміє йти за слідом людини, вистежувати її на відстані, підкорювати його волю». Вистежувати на відстані, зрозумів?

— А чи нам не байдуже, — сказав простодушний Лукс. — Після того як ти відняв дівчисько у вартівників…

Розвіяр стиснув зуби. Усе правда: він прийняв рішення, він, Розвіяр, став між Імператором і бунтівною чарівницею. «Я», а не «ми».

— Нам би забратись якнайшвидше, — прошепотів Лукс, — а не слухати їхнього мекання. Нас запам’ятали. Ми теж бунтівники.

Розвіяр роззирнувся. Розмови йшли по колу, усе вже вирішили: і дитину, і дівчину, яка насмілилась її захистити, виставлено на заплату за безпеку селища. Ці люди багато пережили за свого віку, втратили близьких, упали у відчай і знов знайшли надію; вони не були бунтівниками. Скоріше за все, їх помилують: варто тільки покаятись і смиренно видати Імператору п’ятирічного хлопчика і дівчинку п’ятнадцяти років…

— Мені вирішувати? — пошепки спитав Розвіяр.

Лукс смиренно опустив очі.

— Давай, — сказав Розвіяр.

* * *

Дерева росли густо, Лукс петляв, метаючись туди й сюди, і губив перевагу у швидкості. Услід утікачам летіло каміння, один влучив Розвіяру в плече, другий уцілив Луксові в задню лапу. Звіруїн скрикнув од болю, але продовжував летіти вперед, і погоня все відставала, відставала, хрускіт гілля за спиною і крики віддалялись, а попереду замрів просвіт, і Лукс пустився навзаводи.

Розвіяр сидів, одною рукою притиснувши до себе Яску, другою вчепившись у плече звіруїна. Дівчина завмерла, ніби знов знепритомнівши. Спершу, коли він несподівано схопив її, вона пручалась так відчайдушно, що Розвіяр злякався: що коли станеться, як із магом. Раптом страх і злість підкажуть сільському дівчиську, як оглушувати й убивати за допомогою своєї волі?

Потім вона зомліла. Можливо, відчула страх погоні за спиною — поганий, липкий страх. А може, знемоглася.

— Відірвалися, — сказав Лукс і збавив біг. — А в горах — умить би… Ех.

— Зажди, — сказав Розвіяр.

Він спішився. Яска зіслизнула зі звіруїнської спини, упала накарачки. Лукс нервово почесав бік правою задньою лапою.

— Треба швидко йти, — сказав Розвіяр дівчині. — Якщо хочеш жити, звісно.

Вона зацьковано поглянула знизу вгору, але нічого не сказала.

— Якщо попадеш до рук вартівникам — швидко не вмреш, — пообіцяв Лукс. — Довго мучитимуть. Так і знай.

Дівчина здригнулася. Розвіяр ривком поставив її на ноги.

— Вперед, — сказав холодно. — Переставляй ноги!

І вона пішла.

* * *

Стара покинута дорога в лісі вела в потрібному напрямі, трохи відхиляючись на захід. Колись тут гуркотіли колеса, ревіли рогачі, повзли величні екіпажі на саможерках. Їхали в місто біля моря — торгувати й глядіти на дивовижі. Їхали назад — додому, у різні землі й у Чорну Бучу, везли подарунки, везли новини. Але вже в ті дні, коли Розвіяр бродив у росі під склепінням рідного лісу, — уже тоді місто було зруйноване. Невідомий герой, вирізьблений із каменю, уже загубив свою голову, і, можливо, голова його вже лягла в муровання нової стіни, але Розвіяр ще нічого не знав про свою долю — валявся у траві й рахував світлячків, поки батько його бігав на ходулях, охороняючи колоскове поле…

Подорожні йшли до самого смерку, зморились мало не до смерті, але тільки пізно увечері, коли зовсім стемніло, нарешті зробили привал. Вогонь розпалювати не стали. Зі старих запасів у багажі лишився тільки розкришений коржик. Розвіяр запропонував його Ясці, але дівчина відмовилась.

— Будемо спати, — сказав Розвіяр. — Завтра знову дорога.

— Звідки ти все знаєш? — меланхолійно спитав Лукс.

— Що?

— Та про печатки. Що ти їм розповідав про печатки, що в них не можна стріляти? У якій книзі це написано?

— Ні в якій. Я просто… відчуваю.

— Дивно. Чому я не відчуваю? І що за почуття таке — не можна стріляти в печатки?

Розвіяр утомився так, що ледве ворушились губи.

— Ти мені не віриш?

— Та ні, вірю. — Лукс потягнувся, Розвіяр почув, як хруснули гілки. — Вірю, у тому й річ… Послухай. Може, ти теж маг?

— Давай спати. Сил нема.

— Так маг чи ні?

— Ні!

— А звідки знаєш про печатки?

Розвіяр засинав. Перед очима хиталися хвилі, злітали й опускалися весла.

— Річ у тому, — пробурмотів він, западаючи в дрімоту, — що коли потроху дізнаєшся… там слово, там два… Там книга, тінь від крилами в польоті… Потім раптом усе це складається… як поблиск на воді. Давай спати…

— Їх уб’ють через мене чи ні?

Розвіяр глибоко зітхнув; дрімота щезла. Дівчина заговорила вперше за весь час прямування; у неї був хрипкий і ламкий, мов у хлопчиська, голос.

— Їх уб’ють? Усіх? Через мене?!

— Не думаю, — обережно сказав Розвіяр. — Тепер у них є виправдання — двоє чужинців, які тебе викрали. Ті самі двоє, що не дозволили вартівникам тебе убити. Скоріше за все, їх помилують. Тим більше що хлопчика вони віддадуть покірливо…

Він мить помовчав. Потім сказав зміненим, шорстким голосом:

— Вони одягнуть його в найкращі шати. Можливо, пов’яжуть стрічкою, дадуть у руки хліб… або чим там звичайно зустрічають дорогих гостей? Вони приготують цю дитину, як найкращу жертву, й віддадуть — із любов’ю. Візьми, що ціную…

Він затнувся.

— Що ти кажеш? — занепокоєно спитав Лукс. — Спиш чи мариш?

— Сплю… Щодо печаток, Луксе. Розумієш, я не можу дати руку свою відтяти, що жоден вартівник не стане стріляти в імператорську печатку. Але я певен, що печатка може допомогти.

— Тоді