Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

очах у Тіма, який дивився на все це з жахом і цікавістю, він однією рукою роздер рану. Коли її боки розійшлися, мов губи, він іншою рукою заліз усередину і витяг слизьку жменю яєць, що ледь помітно пульсували. Стерничий недбало викинув їх, позбувся, як міг би позбутися хтось, хто витяг з носа цілу жменю шмарклів, які висякав з носа одного холодного ранку. Інші тубільці не надали цьому ні найменшої уваги. Вони чекали продовження вистави.

Полікувавши таким чином свій чиряк, Стерничий сперся долонями об землю, став навколішки й почав розгойдуватися вперед і назад, мов хижак, та гарчати. Потім перестав і подивився знизу вгору на Тіма, а той похитав головою. Нічого сказати він не міг, бо саме змагався зі своїм шлунком, у якому все переверталося. Ці люди щойно врятували йому життя, і він думав, що блювати перед ними було б дуже неввічливо.

— Сей, я не розумію. Пробачте.

Стерничий знизав плечима й звівся на ноги. Густа рослинність у нього на грудях тепер була закапана кров’ю. Він знову показав бороду і високий конічний капелюх. Знову впав на землю, загарчав і загойдався. Тільки цього разу до нього приєдналися інші члени племені, ненадовго перетворившись на зграю небезпечних тварин. Щоправда, ілюзію трохи псував їхній сміх і добрий настрій.

І знову Тім похитав головою. Почувався він при цьому дурником.

Стерничий, на відміну від інших, радісним не був. У нього на обличчі виник стурбований вираз. Він поклав руки на стегна і трохи постояв, розмірковуючи, а потім підкликав до себе одного з тубільців. Був він високий, лисий і беззубий. Довгенько радилися ці двоє. Відтак високий побіг геть, і дуже швидко, попри те що його ноги були такі вигнуті, що він погойдувався з боку в бік, як човник на хвилях. А Стерничий викликав ще двох і заговорив до них. По тому ті теж побігли.

Стерничий знову став на долоні й коліна та знову почав наслідувати люту тварину. Погойдавшись так, він глянув на Тіма мало не з благальним виразом в очах.

— Це собака? — припустив Тім.

Зачувши це, решта тубільців зайшлася реготом.

Стерничий звівся на ноги й поплескав Тіма по плечу шестипалою рукою, наче хотів сказати: не переймайся.

— Скажіть мені тільки одне, — попросив Тім. — Мерлін… сей, він існує насправді?

Стерничий замислився над цим і здійняв руки до неба, широко їх розставивши: дела. Такий жест зрозумів би будь-який селянин з Лісового: хтозна.

Двоє тубільців, що були втекли, повернулися разом, несучи плетений з очерету кошик на стрічці, щоб носити його на плечі. Кошик вони поклали до ніг Стерничому, розвернулися до Тіма, відсалютували йому й, широко всміхаючись, відступили. Стерничий присів навпочіпки і знаком показав Тіму зробити те саме.

Хлопчик зрозумів, що в кошику, ще до того, як Стерничий його відкрив. Пахощі смаженого м’яса змусили його витерти рот об рукав, щоб слина не крапала. Двоє чоловіків (а може, їхні жінки) поклали до кошика фаґонарський відповідник обіду лісоруба. Нарізану шматками свинину переклали кільцями якогось помаранчевого овочу, схожого на кабачок. І все це було загорнуто в тонкі зелені листки, тому нагадувало брутерботи без хліба. А ще там лежали полуниці й чорниці, ягоди, яких у Лісовому давно вже не було, бо сезон на них минув.

— Дякую-сей! — Тім тричі постукав себе по горлу. Це викликало загальний сміх, і всі повторили цей жест.

Повернувся високий тубілець. На одному плечі в нього висів бурдюк, а в руці він ніс гаманець з найтоншої, найбільш гладенької шкіри, яку тільки доводилося бачити Тімові. Гаманець він передав Стерничому. А бурдюк простягнув хлопчикові.

Тім навіть не здогадувався, як сильно хоче пити, аж поки не відчув вагу бурдюка і не притис долоні до його пухких, податливих боків. Зубами він витяг пробку, підняв бурдюк ліктем, як це робили селяни, і жадібно напився. Він очікував, що вода буде трохи гидка на смак (і, може, з комахами), але вона виявилася прохолодною і приємною, як та, яку вони брали зі свого джерела між хатою і клунею.

Тубільці засміялися і заплескали в долоні. На плечі у Високого Тім помітив чиряк, готовий от-от розродитися павуком, і полегшено зітхнув, коли Стерничий постукав його по плечі, щоб щось показати.

Посередині гаманця проходив якийсь металевий шов. Коли Стерничий потягнув за язичок, прикріплений до цього шва, гаманець відкрився, мов з-під чарівничої палички.

Всередині лежав одшліфований металевий диск завбільшки з маленьку тарілку. На горішньому боці був напис, якого Тім не міг прочитати. Під написом ішли три кнопки. На одну з них натиснув Стерничий, і з тарілочки з тихим стогоном піднявся короткий штир. Тубільці, що зібралися нещільним кільцем, засміялися і знову заплескали. Помітно було, що їм дуже весело. Та й Тім, втамувавши спрагу і стоячи на твердій (напівтвердій землі) вирішив, що й сам непогано проводить час.

— Сей, це лишилося від Древніх?

Стерничий кивнув.

— Там, звідки я родом, такі речі вважають небезпечними.

Стерничий не одразу зрозумів, про що йому йдеться, і судячи зі збентежених виразів, його одноплеменці теж. Та потім він розсміявся і зробив всеохопний жест руками, що вбирав у себе все: небо, воду, просочену водою землю, на якій вони стояли. Немовби хотів сказати: все небезпечне.

«У цій місцевості, напевно, так і є», — подумав Тім.

Стерничий тицьнув Тіма пальцем у груди й сконфужено знизав плечима: «Вибач, друже, але ти маєш бути уважним».

— Добре, — сказав Тім. — Я дивлюся. — І показав пальцями собі в очі. Всі тубільці засміялися і стали ліктями підштовхувати один одного, неначе він якось особливо вдало пожартував.

Стерничий натиснув на другу кнопку. Диск запищав, і спостерігачі схвально щось забурмотіли. Внизу під кнопками загорілося червоне світло. Стерничий став повільно ходити по колу, тримаючи металевий прилад поперед себе, наче жертвоприношення. Три чверті кола, і прилад знову запищав. Червоне світло змінилося на зелене. Стерничий показав зарослим пальцем у напрямку, куди вказував пристрій. Наскільки Тім міг судити за сонцем, що ховалося за деревами, там була північ. Стерничий глянув на Тіма, щоб збагнути, чи той зрозумів. Тіму здавалося, що так, але була одна заковика.

— Там вода. Плавати я вмію, але… — Він вишкірив зуби і клацнув ними, водночас показуючи на купину, де мало не став сніданком якоїсь лускатої потвори. На це всі зареготали, а найдужче надривав живота Стерничий. Йому довелось нахилитися й спертися на порослі мохом коліна, щоб не впасти.

«Так, — подумав Тім. — Дуже смішно, що мене ледь живцем не з’їли».

Коли агонія сміху минула і Стерничий