Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина». Очевидно, що при цьому «економічні та національно-культурні інтереси» всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – українських селян просто обходили.[411]

Ще одним дослідником, який мав мужність поставити основоположні питання, а саме: які соціальні групи підтримували так звану «Українську революцію», а які – ні; наскільки «широкою і міцною була підтримка українського державотворення»; «які сили та обставини перекреслили надію українського народу на власну державу»? – стала Г. Кривоший. Відповіді, зокрема, були сформульовані такі:

– «століття русифікації спотворили соціальну структуру українського суспільства», але

– «основні соціальні групи, характерні для інших народів, що перебували на подібному рівні розвитку», збереглися і

– всі вони «були зацікавлені у відновленні української державності»;

– «Українська революція набула масової підтримки», яка зберігалася впродовж усього 1917 р., «дещо звузившись на початку 1918 р.»;

– соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут;

– «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д.Я.), але соціалісти відкинули цю альтернативу;

– ставлення національних меншин до «Української революції» було складним і суперечливим, вони були в опозиції до неї, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею»;

– поразка УЦР у війні з більшовиками була обумовлена «не відсутністю у неї опори, а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах»;

– «відсутність національного за складом українського міста негативно позначилася на розвитку національної революції 1917 р.»;

– до жовтня 1917 р. росіяни в своїй абсолютній більшості не сприймали гасло автономії України, євреї, а подекуди й поляки – схилялися до такого прийняття, «але в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху»;

– паралельно у часі і просторі існували дві соціальні структури – феодальна (поміщики, селяни), головним чином українська за національним походженням, та буржуазна (буржуазія, наймані робітники, інтелігенція), в якій питома вага українців була меншою, що породжувало численні суперечності;

– найбільшу політичну активність виявила інтелігенція;

– головною підпорою УЦР (тобто «Української революції» або «Національно-визвольних змагань». – Д.Я.) було селянство;

– її активно підтримували військовики (тобто ті ж самі селяни. – Д.Я.);

– вона мала своїх прихильників (але не більше. – Д.Я.) серед найманих робітників;

– поміщики та буржуазія «не були допущені у роботі в Раді», що мало відчутний негативний вплив на процес розбудови національної держави;

– «соціалістична інтелігенція, незважаючи на свою активність та самовідданість, не могла замінити на ниві національно-державного будівництва кваліфікованих чиновників, військових, спеціалістів поміщицько-буржуазного походження».[412]

Підсумовуючи, доводиться констатувати також таке: про всі вищенаведені факти, обставини та процеси будівничі українських державних утворень (деякою мірою, хіба, за винятком конструкторів Української Держави та Західноукраїнської Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися. Вони не мали адекватного поняття про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, наявність яких вважалася прямим запереченням їх державотворчого ентузіазму.

Аналогічно не мають поняття, яку країну заповзято взялися розбудовувати і якою керувати, їх нинішні послідовники – поза їх політичним зафарбуванням. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова безпринципність – це головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, професійного українця. Для них країна колосальної та незбагненної культурної традиції, всі її громадяни, яких вони зневажливо по сьогодні називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексів – наїстися та розмножитися. Будемо свідомі: задовольнити це можна лише на шляху викоренення засадничих понять «БОГ», «ПРАВО», «ЗАКОН», «СОВІСТЬ», «КУЛЬТУРА», «ЛЮДИНА», «ГІДНІСТЬ», «МОРАЛЬ».

Далі буде…

Наступна частина Навчального посібника для Президентів, Прем’єр-, віце– і просто міністрів, голів Верховної Ради та їх заступників, секретарів та заступників секретарів Ради національної безпеки і оборони, народних депутатів, лідерів політичних партій та їх активістів, журналістів, політологів і просто коментаторів усього сущого в усіх українських та закордонних ЗМІ, а також фахівців та аматорів з написання, переписування та удосконалювання Конституцій України

готується до друку…

Примечания

1

Підрахунки А. Панчука. Див.: Капелюшний В.П. Українська національна державність доби визвольних змагань (1917—1921 рр.): історіографія: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2004. – 45 с – С. 9.

2

Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1920 рр. – К., 2002. – С. 279—294; Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. Випуск 2. – К, 2007. – С. 244—258.

3

Фукуяма Ф. Доверие. – Москва: АСТ. – 2006. – 732 с. – С. 464.

4

Саме так характеризує поняття «право», наприклад, фундаментальна «Енциклопедія Українознавства» (див.: ЕУ. – С. 2300).

5

Філософія права. – За ред. Дж. Фейнберґа та Дж. Коулмена. – Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2007 р. – 1254 с – С. 21, 41.

6

Библейская Енциклопедия Брокгауза. Ринекер Ф., Майер Г. – Chrstliche Verlagsbuchhandlung Paderborn, 1999. – 1888 с. – С. 335.

7

Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с – С. 7.

8

Капелюшний В.П. Українська національна державність… – С. 37.

9

Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопіль, Астон, 2007. – 511 с – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491.

10

Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. – Ізмаїл, 2004. – 20 с. – С. 11—12.

11

Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.

12

Гудь Б.В. Україно-польські конфлікти XIX – першої половини XX століття: етносоціальний аспект: Дис… д-ра іст. наук: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2008. – 34 с – С. 19, 20, 21, 22, 23, 25, 26.

13

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV—XVIII вв. Том 3. Время мира. – Москва: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.

14

Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: гінеза і функціонування у другій половині XV –