Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

Чекає Іван брата, а той не біжить. Зажурився Іван і подумав: «Якби тут був Далекогляд! Побачив би, що сталося».

Лише сказав ці слова, а вже перед ним з’явився Далекогляд. Роздивився Далекогляд і каже:

— Відьма летить з водою, а Побігайло спить.

— Що робити? — журиться Іван. — Ех, якби тут був Далекометайло. Він би мені поміг.

Не встиг договорити, а вже Далекометайло з’явився.

— Що за біда?

— Треба Побігайла розбудити.

Вхопив Далекометайло камінець, кинув і попав Побігайлові в ніс. Той прокинувся й побіг. Обігнав відьму, приніс Іванові склянку з водою. А Іван побіг до царя з тою водою. Цар сердитий, мало не вмер від злості. Та слово має бути словом.

— Ти всі три речі зробив, і моя донька буде твоєю жоною, — сказав цар Іванові, а сам подумав: «Більше ти не побачиш білий світ». — Іди і готуйся до весілля.

Царські слуги принесли Іванові панську одежу, підстригли його, побрили й відвели в залізну кімнату спати. Задрімав Іван. А слуги під тою кімнатою розіклали великий вогонь. Так зробили, як їм цар наказував. Прокинувся Іван, а його щось пече… Хоче вийти, а нікуди: двері замкнено, вікон немає. «Тут маю погибати, — подумав Іван. — Хіба би Вседрижайло з’явився, але й той би згорів».

І в цю хвилину в кімнаті з’явився Вседрижайло. І відразу в кімнаті стало прохолодно.

Вранці зайшли царські слуги й цар у кімнату, а там іній. Злякався цар, що Іван має таку силу. І віддав за нього свою доньку.

Іван покликав на весілля батька, матір і своїх названих братів. Цілий тиждень веселилися.

Дві торби

Жили раз у однім селі два брати — один був багатим паном, а другий бідним Іваном. Той багатий пан мав усього добра, що йому душа бажала, а бідний Іван із жінкою й дітьми ходив коло людей, роблячи, а до багатого свого брата ніколи й не йшов, бо той соромився його і з двору свого виганяв. Раз бідному Іванові набридла людська робота, почав нарікати на свою недолю, бачить, що й діти мліють з голоду; нікому допомогти, дуже розсердився, ухопив сокиру й іде у світ долі шукати:

чому його брат такий багач, а він бідняк і ще їсти немає?

Жінка плакала, не пускала його, та він не слухав, і пішов у світ. Ідучи, зайшов у один великий ліс, із котрого за три дні не міг вийти, бо загубив дорогу. Третього дня вийшов на верх гори, де знайшов одну хату, у якій стара відьма жила, — бідний і налякався. Та й баба перелякалася його, і почали обоє трястися, але баба насмілилася й каже:

— Уже сорок років не бачила людину; а тепер ти мене тут перелякав. — А далі й каже: — Що ти шукаєш?

— Я? — каже Іван. — Я дуже бідний чоловік, уже і їсти не маю чого, а жінку й діти лишив, хай роблять, що хочуть, про мене, й хай умирають, хоч не будуть мучитися на світі, а я йду у світ долі шукати, та й заблукав. Прошу тебе, бабко, направ на дорогу.

— Та ти долі шукаєш, — каже відьма. — Ти он такий нещасний, що й діти та й жінку лишив, хай умирають? Ой, дурний чоловіче, чи не знаєш того, що кожному чоловіку доля суджена, так і ти на свою тут у мене натрапив. От, на ці дві торби! Одна дасть тобі та й твоїй родині скільки лиш треба їсти, а друга оборонить тебе від злодіїв. І так не будеш одтепер журитися й нарікати на свою недолю, будеш мати все, що тобі треба.

Узяв бідний обидві торби (вказала йому відьма ще й куди має йти, щоб не заблукав) і з великою радістю йде додому, та дуже голодний. По дорозі йдучи, думає: «Ба, чи правда, що торби можуть дати їсти?»

Попробував би, та не знає, котру торбу з двох обрати. І так сів собі на землю, торби поклав перед собою й почав казати: «Дай, торбо, істи!» Тоді почала із торби сунутися смачна їжа й напої, й Іван із великою радістю все те їв.

Як поїв, підвівся й подякував Богу за таку добру долю, яку він знайшов. Приходить далі додому й весело заходить до хати, де знайшов жінку з дітьми голодних і плачучих, вони з голоду ледве дивилися.

— Не плачте, — каже, — уже маєте що їсти. Діти, йдіть сюди!

І одразу кладе торбу на стіл і почав казати:

— Торбо, дай нам смачно їсти, пити — скільки нам треба усім.

Як почне з торби сунутися всяка всячина, як зачнуть голодні хапати та їсти всяку смакоту!

От тепер потішився Іван і його родина, бо уже й робити не треба. Торба, скільки треба, дасть їсти, а на сам одяг легко заробити.

Тут і людям дивно стало, що Іван не йде силуватися на роботу. Багато хто думав, що, може, гроші знайшов або вкрав.

Тепер і пан-брат Івана закликав його до себе, щоб узнати, як він живе без роботи. Прийшов Іван до пана-брата, котрий і питається:

— А як ти, брате живеш, що їси, як дітей годуєш, якщо на роботу зовсім не ходиш? Може, ти почав людей обкрадати?

— О ні, — каже брат, — я ані досі не крав, та й дітей якось годував, а тепер тим більше не буду, бо я знайшов свою добру долю. То й з вами не мінявся б, пане-брате тією долею!

— А що ж сталося, — каже брат, — що ти й зі мною не мінявся б?

— Звичайно — ні! Бо в мене є така річ, що коли що захочу їсти й пити — досить дасть із себе.

Пан не хотів вірити Іванові, та й пішов сам подивитися ту річ, і коли Іван показав йому ту торбу й наказав, аби вона подала їжі, — то пан стовпом став і повірив, що Іван більший від нього пан, бо йому й варити не треба їжу — варене, печене торба дасть.

— Знаєш що, брате Іване, — каже пан, — ти чемний, вмієш працювати, продай мені ту торбу. Я тобі дам скільки хочеш землі, худоби і готову хату гарну.

— Я, — каже Іван, — щоб торбу віддав, котра мені дає все? Нащо мені земля і худоба?

— Ні, ні, — каже пан, — я ще й грошей дам тобі, скільки хочеш, лиш продай торбу.

Іванові прийшла на гадку друга торба: «Таж одну можу продати», — думає собі й