Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

— Не клятого, не м’ятого, кличу ворога заклятого, — заплющивши очі, бубоніла Ірка, — на ментівську сторіноньку, на вовчу голівоньку…

Вогник весело спалахнув і зник. Підлога камери була зовсім чиста, навіть попелу не лишилось.

— Зараз буде весело! — радісно закричала Ірка.

— Уже почалося? — поцікавилась Тетянка, почувши, як хтось копирсається в замку їхньої камери.

— Щось надто швидко, — захвилювалась Ірка.

Двері з брязкотом прочинились. На порозі стояв майор-перевертень.

— Виходьте, мерщій! — наказав він.

— Ми нікуди не підемо, — уперто схиливши голову, запевнила Ірка. Її пальці швидко перебирали пакетики й флакончики в кишеньках торби.

— Та не дурій, сестричко! — гаркнув майор.

— Яка ж я вам сестричка!

— Дуже дурна! — відрізав майор. — Я вам допомогти хочу!

— Ага, а як же… — почала було Ірка.

Цієї миті кіт голосно нявкнув і, неквапом проминувши майора, вийшов із камери геть.

— Ірко, кіт йому вірить, — несміливо втрутилась Тетянка. — А кіт у нас найрозумніший!

— Та годі патякати, уже темно, незабаром ці… — майор презирливо скривився, — «позорні» пси з’являться! Ти що, справді гадаєш, що я вас здам? Щоб вовк та собакам кісточки подавав? — і, не довго думаючи, майор схопив дівчат за руки й потяг їх сходами на перший поверх.

Вони підбігли до дверей, прочинили їх… І застигли на порозі.

З темряви довколишніх вулиць до єдиного ліхтаря біля відділку міліції під’їжджали автомобілі. «Джипи», «Мерседеси», розкішні «БМВ». Дверцята водночас прочинилися, і назовні один за одним почали виходити накачані бритоголові молодчики. Дехто тримав на плечах важкі бейсбольні біти. У слабкому світлі ліхтаря блідо зблиснуло металеве дуло пістолета. Сухо клацнув затвор.

Майор швидко зачинив двері:

— А це що таке?

— Я ж не знала, що ви нас відпустите! — нещасним голосом пробубніла Ірка. — Ви ж самі сказали, аби песиголовці ввечері приїжджали!

— Правильно, сказав. Що вони можуть приїхати. Але що вас забрати — не казав. І тобі, між іншим, натякав, що з відьмами сваритися не хочу. Ти теж відьма, отже, і з тобою так само!

— Якісь у вас незрозумілі натяки!

— Просто ви, відьми, всі тупі! Ти кого мені тут начаклувала?

— Ворогів, — скорилася Ірка.

— Бандюків, чи що? — зацікавлено спитав майор, обережно визираючи в коридорне вікно. — Ти тільки поглянь, не інакше як відділок штурмувати зібрались! Ну, відьмо…

Схопивши дівчат за руки, він потяг їх назад коридором. Затримався біля дверей однієї з кімнат і тихо наказав беркутівцям, що миттю позривалися з місць:

— Сірі вовки, зброю на поготів! У коридор поки що не виходьте!

Замкнені вхідні двері зарипіли, неначе її випробовували на міцність. Спочатку обережно. Дуже обережно.

— Ну, відьмо… — швидко озираючись, майор заштовхав дівчаток у туалет.

У ніс ударив різкий запах хлорки, майор роздратовано чхнув, відчинив навстіж вікно… У коридорі щось глухо грюкнуло й залунали обережні кроки.

— Замок зрізали! — прокоментував майор. — Ну, відьмо… — він підсадив Ірку на підвіконня й допоміг спуститись на тротуар.

Ірка побачила, як довга вервечка бритоголових здорованів втягується досередини відділку.

Повискуючи протекторами, з темряви вилетіла пара звичайних «Жигулів» і старенький «УАЗик». Не звернувши на Ірку, що застигла під вікном, жодної уваги, хлопці з камерами кинулись у розчинені навстіж двері відділку. І потягли за собою освітлювальний кабель.

— І телевізійників викликала! — заревів майор. — Ну, відьмо…

Він випхав назовні Тетянку, слідом за нею елегантним стрибком приземлився кіт. До відділку підкотив «Ніссан», а потім «Ауді». З них вийшли солідні чоловіки в чорних ділових костюмах із портфелями в руках.

— Адвокати! — гаркнув майор. — Ну, відьмо…

Ірка опустила голову — невдало якось усе вийшло!

— Ну, спасибі тобі!

— За що спасибі? — Ірка здивовано зазирнула в жовті майорові очі — той зовсім не іронізував, а справді дякував. Його обличчя азартно світилося.

— Та я зараз цих бандюков усіх захомутаю! За напад на відділок міліції! Прямо в телевізійників перед камерами! Жодні адвокати не відмажуть! Нехай тоді тільки спробують не дати мені полковника!

— А раптом вони вас?

— Мене? Ментівського Вовкулаку? Якісь нікчемні лохи? — образився майор. — Ану мерщій тікайте звідси, зараз тут буде гаряче! Успіхів тобі, Хортова крове! Переказуй там вітання від Ментівського Вовкулаки!

— Де — там? — розгублено перепитала Ірка. — Кому вітання?

Але майор не відповів. Десь далеко коротко гримнув постріл. Величезний вовк відсахнувся від вікна й одним стрибком кинувся в коридор. Пролунав голосний, сповнений жаху лемент, швидко зацокотів автомат. І здійнялося виття: міліцейський відділок здригнувся від грізного мисливського кличу ватажка. А у відповідь вибухнуло дружне ревище молодих горлянок — «Сірі вовки» почули заклик свого командира.

Розділ 11

День сьомий, людожерський

Знайома темна постать відокремилась від стіни. Винувато опустивши голову, покутник поплентався до дівчат.

— Що, знову тренувався? — втомлено зітхнула Ірка й закрокувала темною вулицею, подалі від міліцейського відділку й баталії, що там розгорнулася.

— Та годі тобі, не чіпай його, Ірко, — втрутилась жаліслива Тетянка. — Ти ж бачиш — як він старається. Усе одно він дуже нам допоміг — знайшов твого кота…

По цих словах у дівчинки за спиною почулося гнівне нявкання.

— Цe не я його, це він мене, — швидко пояснив дівчатам покутник. — Тікаю я, тікаю…

— Від кого? — безнадійно поцікавилась Ірка. — Адже майор наказав припинити переслідування.

— Ну так, але я не відразу це помітив, — зніяковіло опустив очі покутник.

— Зрозуміло. Як завжди — драпав і не озирався.

— Проте я цього разу вуха не затикав, — гордо повідомив покутник. — Щоправда, все одно нічого не чув. Аж доки кіт до мене не вискочив. І я-ак нявкне! Я відразу зрозумів, що він твій, Ірко, — підлесливо зазираючи Ірці в очі, сказав покутник. — Дуже поважний. Сам мене до міліції привів, я йому лише на стіну здертися допоміг. Там стіна гладенька — навіть котові вчепитись нема за що.

— З такими от пазурами — і такий боягуз!

— А де ти торбу з відьомським причиндаллям узяв? — поквапилась втрутитись Тетянка.

— Ніде. Торба в кота була, — здивувався покутник.

Ірка зупинилась. Глянула на кота, на сумку й засмутилась:

— Ну от, щойно з’ясували, чому мерці нас на цвинтарі без усякої передачі дара збирались закопати, а тут одразу нові загадки!

— А може, кіт сам? Він у нас он який крутий, крізь стіни проходить.

Кіт потерся об Тетянчину ногу. Продемонстрував, як високо цінує її думку.

Ірка похитала головою й покрокувала далі:

— Крізь стіни — це одне. А торбу зібрати — зовсім інше. Уявляєш, як кіт упаковує торбу?

Тетянка теж засумнівалась:

— Так, мабуть, для нашого кота це несолідно. Не той статус.

Кіт знову потерся об Тетянчину ногу.

— Між іншим, флакончики в ній