Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

а майор, з несподіваною для його чималої ваги легкістю, зробив справжнє сальто. Через стіл з увіткнутим ножем. Важке тіло пролетіло просто в Ірки над головою. Відрізаючи дівчат від дверей, величезний, завбільшки з теля, вовк приземлився на всі чотири лапи. Він глухо загарчав, вишкіривши неймовірні ікла, потім його тіло здригнулося, потекло… Ірці здалося, що вона чує скрип трансформованих кісток… І ось уже біля дверей, недбало притулившись до одвірка, стояв великий літній мент.

— Знаєш, сестричко, у чому біда всіх відьом? — спитав майор в Ірки. І сам відповів: — Відьма кого хочеш може зжити зі світу, дай їй лишень відьмацьке причандалля й час… А нашому брату й долі секунди досить — щелепами клацнув… — І він зловісно посміхнувся.

— Ти, вовкулако, хвоста не задирай, бо без зубів залишишся! — урвала його Стелла й миттю солодко посміхнулась дівчатам: — Куди ж ви, дівчатка, так поспішаєте? Годі, один раз уже від мерців тікали!

— Отже, це ви підняли мерців! — Ірка почала розуміти. — Аби вони закопали Тетянку разом із даром!

Оксана Тарасівна знизала плечима:

— Отак поволі, поволі я б і надурила своїх недоумкуватих дівчисьок! Але тут з’явилися ви, і твоя подружка примудрилася перехопити в бабуськи дар! І яким вас вітром занесло?

— Та ми б і не знали про ваш шабаш, якби ви самі не надіслали запрошення! — з відчаєм огризнулась Ірка.

— Ми нічого не надсилали! — хором відповіли відьми.

— Ми теж не знали, що в місті є ще одна природжена! — додала Стелла. — Як на мене, то й Оксанка вже лишня!

Оксана Тарасівна обдарувала Стеллу презирливим поглядом — схоже, вона вважала, що зайва тут саме Стелла, — і знову повернулась до дівчат:

— Не знаю, хто надіслав вам запрошення, дівчатка, але він зробив вам ведмежу послугу, — майже нечутно сказала вона. — Мені шкода. Якби ти попросилась до мене в роблені, я б тебе взяла. Але дозволити тобі стати такою, як ми, — це вже ні-і! — Оксана помахала пальцем перед Тетянчиним носом. Потім перевела погляд на Ірку. — А ти… Ми б не стали зв’язуватись зі справжньою природженою — собі дорожче. Але ти кинулась рятувати подругу — і зараз опинилася в наших руках. Безпомічна, беззахисна. Нерозумно не скористатись із такої нагоди. У цьому місті й так розвелося надто багато відьом. Агов, сюди! — підвищивши голос, покликала Оксана Тарасівна.

Тієї ж миті двері міліцейського кабінету прочинились, і, низько пригинаючись, у кабінет влетіла четвірка височезних широкоплечих хлопців. Незважаючи на літню спеку, всі четверо були вбрані в куртки з каптурами, що закривали їхні обличчя.

— Цюці-цюці-цюці, — раптом завуркотіла Оксана Тарасівна, лагідно присвистуючи й клацаючи пальцями. — Кісточки, солоденькі кісточки…

З-під каптурів почулося глухе гарчання, гумова тканина сповзла з голів… Дівчатка дружно загорлали, навіть майор тихо, грізно загарчав, а волосся в нього на потилиці встало дибки…

Замість облич під каптурами були собачі морди! Чорні носи, що жадібно принюхуються, вишкірені ікла, вуха насторч — а посеред лоба одне око!

— Песиголовці! — злякано прошепотіла Тетянка. — Вони людожери! Відгодовують людей горіхами, а потім жеруть!

— Унікальні екземпляри! — з гордістю підтвердила Оксана Тарасівна. — Останні в своєму роді! Хоч до Червоної книги записуй!

— Знову! To ярчуками мене цькували, а тепер песиголовцями! У мене ніколи в житті не буде собаки! — простогнала Ірка.

— Таки не буде! — зловтішаючись, підтвердила Стелла. — Фас, цуцики! Їжте, не соромтесь!

— Ану стояти! — зненацька гаркнув майор, демонструючи песиголовцям, що приготувалися до стрибка, вовчі ікла.

— Та чи ти здурів, вовче? — злісно вереснула Оксана. — Вирішив із нами посперечатись?

— Це ти здуріла! — прогарчав майор і вже іншим, примирливим тоном додав: — Якби я вас, відьом, в усьому слухався, то й досі б в очереті спав і телят різав. Нюхом відчуваю, мої хлопці повертаються, — майор кивнув у бік вікна, — а в мене у відділку песиголовці дітей жеруть? — Він знизав плечима. — Мені з відьмами нема резону сваритись, але давайте зробимо все розумно. Хай дівчатка доки посидять у камері. А вночі ви підженете машину — і робіть що хочете!

Відьми злісно зиркали на майора болотно-зеленими очиськами, але з нижнього поверху й справді долинали чоловічі голоси. Сутичка песиголовців із «Беркутом» явно не входила в плани цієї парочки. Відьми неохоче кивнули:

— Але май на увазі, ми приїдемо, щойно стемніє. У цуциків уже слинка тече!

Ірка з жахом зрозуміла, що це правда, — голодна слина стікала із собачих пащек!

Песиголовці слідом за майором потягли до камер знесилених від жаху подруг. І кинули досередини.

Слабенька, заґратована лампочка освітлювала порожню камеру: умивальник, двоповерхові нари в кутку. Важкі двері, зачиняючись, брязнули.

Тетянка кинулась до дверей і миттю відскочила.

— Тут щось є, — вона обережно тицьнула пальцем на замок.

— Уже відчуваєш? — байдуже посміхнулась Ірка. — Відьми замовляння наклали. Аби ми не вибрались.

— Зламати зможеш? — діловито поцікавилась Тетянка.

— Чим, головою? — закричала Ірка. — Замовляння подвійне, а в мене ані трав, узагалі анічогісінько нема! — вона у відчаї впала на вкрите старим матрацом ліжко.

Тетянка присіла поруч:

— Вибач, це я винна, — прошепотіла вона. — Якби я тоді не змусила взяти мене на шабаш…

Ірка повела плечем. Яка різниця, хто винен, усе одно вони тепер обидві загинуть. По-дурному й паскудно, у шлунках останніх песиголовців! І жодного виходу! Збожеволіти можна! Ірка гепнула кулаком об стінку.

— Хтось стукає! — повідомила Тетянка.

— Дурепо, це я! — буркнула Ірка.

— Та ні, у віконце стукають! — двома стрибками Тетянка скочила на горішні нари й прилипла до заґратованого вікна.

Уп’явшись гострими кривими пазурами в цегляну стіну, перед вікном висів покутник. На одному плечі в нього теліпалася велика торба. А на іншому..

— Ірко, твій кіт! Він знову тебе знайшов!

Ірка видерлася до Тетянки. Старий друг, величезний триколірний котище незворушно сидів на вузесенькому зовнішньому підвіконні. Покутник акуратно зняв із плеча торбу й поставив її поруч із котом. Ірка примружила очі. За ґратами й товстим брудним склом кота фактично неможливо було розгледіти. Дівча заблимало очима… Ані тобі кота, ані торби! Підвіконня теж порожнє!

Відьмочка розчаровано відсахнулась від вікна, озирнулася…

Стара шкіряна торба стояла на підлозі посеред камери. Поруч волохатою триколірною скарбничкою сидів кіт.

— Це хто? — тремтячим голосом спитала Тетянка.

— Кіт в пальто, — посміхнулась Ірка.

Вона зазирнула до сумки й, захоплено скрикнувши, міцно пригорнула кота до грудей. Сердито пирхнувши, кіт звільнився — він був солідною твариною й ненавидів фамільярності.

А Ірка вже спустошувала кишеньки, викладаючи на підлозі камери малюнок із трав і квітів:

— Безпомічна, кажете, беззахисна, — белькотіла вона. — Зараз побачимо, яка я вам безпомічна… — відьмочка кинула на траву жменьку кольорового порошку, витягла з наступної