Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

…Через день після того як одержали інформацію про «Еміля Айзенберга», семипалатинське УКДБ повідомило, що «Сорокін Євген Васильович — після розконвоювання у березні 1965 року — наймав кімнату в сім’ї Фріца й Марти Айзенберг, механізаторів колгоспу імені Шістдесятиріччя Жовтня (до цього — колгосп ім. Берії, ім. Кагановича, ім. Хрущова).

Фріц і Марта Айзенберги виїхали у ФРН зразу після того, як їм не дозволили прописатися в Саратовській області, де вони проживали до масової депортації німців Поволжя влітку сорок першого. Дочка, Єва, ще в 1986 році переїхала у Краснодарський край, де вийшла заміж за Хрінкова Еміля Валерійовича, який узяв її прізвище, емігрувала у ФРН слідом за батьками; чоловік лишився в СРСР».

— Сходиться, — сказав Костенко, повертаючи Строїлову Інформацію чекістів, — треба звертатись у ВВІРи, там десь Його фотографія стирчить. Цілком можливо, що він уже одержав виїзний паспорт… Не прогавити б…

— Готуйте запит, — сказав Строїлов. — Справді, лічильник увімкнено, хоч я не дуже розумію, чому він так заквапився.

— На ньому трупики висять, — відповів Костенко. — Мишані й Людки…

— Думаєте, тільки їх двох?

…З Краснодарського краю повідомили, що Еміль Валерійович Айзенберг, пенсіонер, пасічник, прописаний у Привольному; здебільшого проживає у відрогах гір — здає мед у споживчу кооперацію; чотири місяці тому запросив виїзну візу у ФРН для возз’єднання з сім’єю: його дружина, Айзенберг Єва Фріцівна, виїхала в Ессен в 1988 році; виклик додається.

…Кореспонденцію в домі Айзенберга виймала з поштової скриньки сусідка, Меланія Тихонівна Божко; до неї і приїхав спритний чубатий шофер; «здоровенькі були, бабуню, не померли ще? Давайте, що є, дядьку Емілю»…

Оберемок газет, два листи й листівку з ВВІРу передав експедиторові армавірської райспоживспілки Гнушкіну; той зайшов у кабінет заступника голови; на ранок заступник голови подався в Сочі, зазирнув до приятеля — у минулому заввідділом виконкому, а тепер директора кооперативного ресторану; звідти поїхали на пошту й подзвонили в Москву; люди з групи Строїлова одразу встановили, що прізвище московського абонента було Никодимов, бойовик Хрінкова-Вітмана-Сорокіна.

Потім зафіксували три дзвінки; Никодимов зв’язався з якимсь Ібрагімовим; той подзвонив Сандумяну, котрий і вийшов на Сорокіна:

— Еміль, надійшла путівка в санаторій, будеш викупати?

14

Борис Михайлович Пшонкін почав фейєрверково. Його повість про робітників Далекого Сходу була вчасною, особливо образ головного агронома — добрий, сміливий, широко освічений передовик, приклад для наслідування, справжній літературний герой, а не крихкотілий студент або ж страдницький інтелектуал, повний сумнівів і комплексів. Повість видали наприкінці шістдесятих; поросль молодих літераторів, «діти XX з’їзду», що ввірвалися в літературу, коли їхні батьки й матері поверталися з тюрем, повільно, але неухильно засовувалися в тінь. Перевиданням вони не підлягали, рецензуванню в газетах — також, навіщо зайвий раз нагадувати читачам імена, які мусять зникнути. Суслов уже дав неписану директиву повертати назад, до звичного колишнього; «з критикою можемо вихлюпнути й дитину; так, були окремі порушення законності, але не це визначало наш тріумфальний рух до розвинутого соціалізму, якому тепер аплодує все прогресивне людство».

Саме тоді до кінця фальсифікували марксизм: примат «свідомості» (чи «духовності») винесли на перше місце; «буття» стало підлеглим, другим, суєтним. Один з шестидесятників пожартував: «Коли, справді, свідомість визначав буття, то настав час розпускати компартію й примикати до Лаври чи Ватикану, бо це їхнє гасло — «Свідомість визначає буття», «Дух превалює над Матерією».

Усю нашу убогість, сваволю, закритість кордонів треба прийняти як розумну данність, благовоління, що зійшло на країну перемігшого щастя, а коли людина не хотіла погодитися з цією аксіомою, то зразу відправлялася слідом за Синявським чи Григоренком.

Рокоссовський якось сказав, немовби відрізав: «Недоучений піп намагався командувати нами, професіоналами армії».

Історія повторилась: такий же недоучка від релігії — Михайло Андрійович Суслов, — який зрадив саму доброту вчення Христа, запхнув у марксистські догми ті недогризки моралі, котрі дозволяли йому і його прибічникам, клянучись народом (насамперед російським, мабуть, найстраждальнішим, якщо не вважати тих, на кого обрушився геноцид, — карачаївців, кримських татар, німців Поволжя, греків, калмиків, турків, чеченців, інгушів, та й прибалтійські республіки із західними регіонами України випили до дна гірку чашу), маніпулювати поняттям, вимагаючи від людей переконаної віри у те, що двічі по два — п’ять, а найвище щастя в житті — це тотальна неволя.

…Придворна критика, діставши солодке соціальне замовлення, підняла повість Бориса Пшонкіна до небес: і талановито це, і сміливо, й вади наші показано, але не злобно, руйнівно, а конструктивно, і характери виписані, і стиль — на відміну від телеграфного, американо-хемінгуеєвого — по-справжньому народний, вірний роздольним і неквапливим традиціям вітчизняної словесності.

Твардовський якось сказав про літератора, у долі якого відіграв виняткову роль: «Чи його тім’ячко видержить тягар нежданої слави, що впала на нього?»

Пшонкінське тім’ячко слави не видержало: погарцювавши на читацьких конференціях, він сів за нову повість, сконструював її досить швидко, за звичною схемою: всезнаючий баляндрасник-колгоспник, крутий голова, який прославився у війну, але цурається передового досвіду; партійний ватажок, що змінив міську квартиру на хату (дружина танцює бугі-вугі, упивається гидким Ремарком), зустрів на селі молоду ветеринарку, свою долю; ну, звичайно, й п’янюг показав Пшонкін, і бабу-чаклунку, яка на зіллі розуміється й плете тарабарщину, у цю бабку, як йому здавалося, він заклав глибокий, прихований зміст — з критикою основ марксизму… Журнал не надрукував його: «Повторюєшся»; він махнув до іншого видання, там також одвели, поткнувся в третій, протилежного табору, — бабахнули уривок під рубрикою «Навмисне не придумаєш».

Починалися сімдесяті., настав час глухого самопізнання, хоч і не дозволеного, але все-таки повсюдного — усі народи країни стиха ремствували, дражнити їх ставало дедалі небезпечніше, як-не-як двічі по два чотири, і аж ніяк не п’ять.

Як билинні плачі, так і галасливі агітки, що страх як обридли за десятиліття, більше не цікавили читацьку публіку; ждали альтернативних героїв і неординарних ситуацій, дозволена література, вироджуючись у титуловане графоманство, мовчала; люди замкнулися в собі, почався прихований розкол суспільства на осередки; тих, хто втратив усяку надію, не хотів ждати й зривався на крик, саджали в тюрму, висилали або запроторювали на лікування до психушок.

Дехто, промучившись цілі роки у ВВІРі, відправлявся на Захід; «єврейська жінка не розкіш, а засіб пересування»; ліві, як і ведеться споконвіку на Русі, били один одного, як Пат і Паташон, — на втіху глядачам; праві трималися єдиною групою, розуміючи, що будь-яка зміна обстановки вдарить насамперед по їхніх позиціях — у бій ринуться інтелектуали,