Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

усе своє життя втікав од жандармів! Чи варто мені тут перераховувати всі «подвиги» Балльмаєра? Упродовж двадцяти років судова хроніка й рубрика пригод у газетах рясніла повідомленнями про його «звитяги»; якщо хтось із моїх читачів забув справу Жовтої кімнати, то ім’я Балльмаєра збереглося в пам’яті кожного.

Балльмаєр був утіленням великосвітського пройдисвіта, джентльмена із джентльменів, але ніхто не міг зрівнятися з цим бандитом спритністю рук, відчайдушністю та безжальністю. Його приймали в найвишуканішому товаристві, у найвузькіших колах, а проте він міг за виграшку позбавити когось честі або відібрати грубі гроші. Коли потрапляв у скруту, то не нехтував ударом ножа або баранячої кістки. Він взагалі нічим не гребував, і не було справи, яка б виявилася йому непосильною.

Потрапивши одного разу до рук правосуддя, він зумів утекти в день суду, кинувши жменю перцю в очі жандармів, які супроводжували його до залу засідань. Пізніше виявилося, що ввечері після втечі, коли найспритніші шпиги розшукової поліції з ніг збилися, він спокійнісінько, анітрохи не загримований, дивився прем’єру в «Комеді-Франсез». Потім переїхав до Америки, і коли одного чудового дня поліція штату Огайо накрила все ж таки цього видатного пройдисвіта, то він знову ж таки втік…

Балльмаєр! Цілого тому не вистачило б, щоб розповісти про нього! І ця людина стала Фредеріком Ларсаном!.. А якийсь хлопчисько Рультабій вивів його на чисту воду! І він же, цей шмаркач, знаючи минуле Балльмаєра, надав йому змогу знову Втерти носа громаді, забезпечивши шлях для втечі! По щирості, я міг лише захоплюватися Рультабієм, бо знав, що має він твердий намір вірою й правдою служити інтересам Робера Дарзака та панни Станжерсон: він хотів назавжди звільнити їх від цього негідника, але зробити так, щоб той не заговорив.

Публіка ще не оговталась від усього почутого, а до мене вже долинули слова найнетерплячіших:

— Припустімо, вбивця — Фредерік Ларсан, але це не пояснює, в який спосіб він утік із Жовтої кімнати…

У цю мить сповістили, що судове засідання розпочинається знов.

На майданчик для свідків знову викликали Рультабія, і розпочався допит, бо його швидше допитували, аніж брали в нього свідчення.

— Ви щойно сказали, — почав голова, — що з того закапелка на подвір’ї практично неможливо втекти. Я схильний погодитися з вами і визнати: якщо Фредерік Ларсан визирав з вікна, можна вважати, що він був присутній разом із вами в тому глухому куті. Але щоб опинитися на підвіконні, йому треба було вийти звідти. Значить, він таки звідти втік. У який же це спосіб?

— Я сказав, що звідти не можна вийти в звичайний спосіб, — відповів Рультабій. — А це означає, що він утік у незвичайний спосіб. Бо ж той закамарок — як я вже говорив — був майже замкнений, на відміну від Жовтої кімнати. З нього можна було видряпатися по стіні замку — а з Жовтої кімнати це було неможливо, потім пробратися на терасу і вже звідти, поки ми схилилися над трупом лісничого, легко потрапити до галереї крізь вікно, яке саме над терасою. Ларсану лишалося в один стрибок опинитись у своїй кімнаті, відчинити вікно й заговорити до нас. Це дитячі іграшки для акробата такої кваліфікації, як Балльмаєр. А ось перед вами, пане голово, підтвердження мого припущення. — Рультабій витяг з кишені піджака невеликий пакуночок, розгорнув його й видобув звідти кілка: — Подивіться: цей кілок ідеально входить в отвір, який залишився на правому виступі, що підтримує терасу. Ларсан, який передбачив геть усе й заздалегідь обмізкував усі можливі варіанти втечі — як і слід чинити, коли граєш свою гру, — завбачливо забив кілок в отвір. Ставиш одну ногу на кам’яну тумбу на розі замкової стіни, другу — на кілок у виступі тераси — й щезаєш у повітрі… Тим паче, що Ларсан дуже спритний і того вечора взагалі не був приспаний, хоча намагався нас у цьому переконати. Ми повечеряли з ним, пане голово, й під час десерту він прикинувся, немов сонний, валиться з ніг, удавши, наче його приспали, — це для того, аби наступного дня ніхто не здивувався тому, що я, Жозеф Рультабій, став чиєюсь жертвою, випивши снодійного за вечерею в Ларсана. Якщо ми обидва постраждали, підозрюватимуть не його, а когось іншого. А мене ж таки справді були приспали, пане судде, та ще й й як! І зробив це Фредерік Ларсан! Якби не той жалюгідний стан, у якому я перебував, ніколи б Ларсан не потрапив до кімнати панни Станжерсон — і не сталося б тоді лиха!..

Почувся тужливий стогін. Це Дарзак не втримав болісного докору…

— Самі розумієте, — вів далі Рультабій, — я мешкав у суміжній кімнаті, тож заважав йому надто тієї ночі, оскільки він знав, бодай здогадувався, що вночі я пильнуватиму. Звісне діло, йому й на думку не спадало, що я можу запідозрити його! Він боявся, як би я не почув, що він виходить зі своєї кімнати, йдучи до кімнати панни Станжерсон. Тієї ночі він дочекався, доки я засну, а мій друг Сенклер заходився мене будити в моїй кімнаті. За десять хвилин потому пролунав жахливий крик панни Станжерсон…

— Що змусило вас підозрювати Фредеріка Ларсана? — запитав суддя.

— Здоровий глузд, мій пане, коли я вхопився за потрібний кінець. Відтоді я очей не спускав з Ларсана, але це надзвичайно хитра людина, і я аж ніяк не міг передбачити цю його витівку зі снодійним. Так, так, саме здоровий глузд вказав мені на нього! Адже ж треба було одержати бодай якийсь доказ, відчутний на дотик, як то кажуть, збагнувши розумом, ще й накинути оком.

— Що ви маєте на увазі під здоровим глуздом і під потрібним кінцем?

— Бачте, пане голово, в здорового глузду є два кінці: один потрібний, а другий непотрібний. І тільки за один можна хапатися сміливо, знаючи, що він витримає, — тобто за потрібний. Його відразу впізнаєш, бо він не обдурить, цей потрібний кінець, і, хоч там що роби, хоч що кажи, він усе витримає. Наступного дня після подій у загадковій галереї я був найнещасливішою людиною й мав себе за останнього дурня, який не вміє думати, не знає, з якого кінця почати. Й ось я плазмом плазую по землі в пошуках слідів, аж раптом мені сяйнув здогад, я звівся на рівні ноги і вирішив пошукати потрібний кінець, поміркувати тверезо, тому й пішов до галереї. Там-таки й усвідомив, що цього разу вбивця не міг аніяким — ні звичайним, ані незвичайним шляхом — звідти зникнути. І тоді, керуючись здоровим глуздом, я