Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Найстарший суддя нахилився вперед, опершись об стіл, і улесливо-іронічно промовив:

— Ви говорите так, ніби виборюєте якісь принципи, містере Ріарден, але ж насправді ви боретеся лише за свою власність, адже так?

— Так, звісно. Я борюся за власність. Чи знаєте ви, які саме принципи це означає?

— Ви стаєте в позу захисника свободи, проте йдеться лише про свободу заробляти гроші.

— Атож. Усе, чого я хочу, — це вільно заробляти гроші. Чи знаєте ви, що означає ця свобода?

— Містере Ріарден, ви ж не хочете, щоб вашу позицію зрозуміли неправильно. Ви ж не хочете підтримати поширеного враження, начебто уникаєте соціальної відповідальності, не дбаєте про добробут ваших співгромадян і працюєте винятково задля власного збагачення.

— Я працюю винятково задля прибутку. Я заробляю ці гроші.

Із натовпу позаду нього пролунав зойк — не обурений, а здивований, натомість судді зреагували мовчанкою. Ріарден спокійно продовжував:

— Ні, я не хочу, щоб мою позицію зрозуміли хибно. З радістю засвідчу її для протоколу. Я цілком погоджуюся з усіма фактами, наведеними щодо мене в газетах, — з фактами, проте аж ніяк не з підозрами. Я працюю винятково задля власного прибутку — це означає, що я продаю свою продукцію людям, які її потребують, і які хочуть та мають можливість її купити. Я не створюю її на шкоду собі задля їхнього зиску, а вони не купують її задля моєї вигоди, завдаючи собі збитків; я не жертвую заради них своїми інтересами, а вони заради мене не жертвують своїми. Ми співпрацюємо на рівних умовах, за взаємною згодою і задля взаємної користі — і я пишаюся кожним пенні, заробленим у такий спосіб. Я заробив гроші власними зусиллями, завдяки вільному обміну та добровільній згоді кожного, з ким я співпрацював, завдяки добровільній згоді тих, хто мене наймав, коли я починав, добровільній згоді тих, хто працює на мене зараз, добровільній згоді тих, хто купує мою продукцію. Я відповім на всі запитання, що ви їх боїтеся мені відверто поставити. Чи бажаю я платити своїм робітникам більше, ніж коштують їхні послуги? Не бажаю. Чи хочу я продавати свою продукцію дешевше, ніж мої покупці згодні мені платити? Не хочу. Чи бажаю я продавати свою продукцію, щоб зазнавати збитків, або й узагалі віддавати її безкоштовно? Не бажаю. Якщо все це — зло, робіть зі мною, що завгодно, згідно з будь-якими стандартами, яких ви дотримуєтеся. Мої стандарти такі. Я сам заробляю собі на життя, як повинна робити кожна чесна людина. Я відмовляюся визнати злочином факт власного існування і те, що я мушу працювати, щоб це існування підтримувати. Я відмовляюся визнати злочином той факт, що я спроможний працювати і мені це вдається. Я відмовляюся визнавати злочином свою здатність працювати краще за більшість людей і те, що моя робота має вищу ціну, ніж робота моїх сусідів, вищу ціну, ніж бажає платити більшість людей; я відмовляюся вибачатися за свій хист, відмовляюся перепрошувати за власний успіх, відмовляюся просити пробачення за свої гроші. Якщо це — зло, зробіть із ним все, що зможете. Якщо це те, що, на думку громадськості, шкодить її інтересам, нехай громадськість мене знищить. Такий мій кодекс — іншого я не прийму.

Я міг би сказати вам, що зробив більше добра іншим, ніж будь-хто із вас будь-коли здатен зробити, але не скажу цього, бо не ставлю собі за мету робити добро іншим, не вважаю це виправданням власного існування; так само, як не визнаю, що благо інших здатне виправдати загарбання моєї власності чи руйнування мого життя. Я не скажу, що благополуччя інших є метою моєї роботи, мета — моє власне благополуччя, і я зневажаю людей, які нехтують своїм. Я міг би сказати вам, що ви не даєте користі суспільству, що жодного благополуччя не можна досягнути ціною людської самопожертви, що коли ти порушуєш права однієї людини, то порушуєш права всіх, а суспільство безправних істот приречене бути знищеним. Я міг би сказати, що ви досягнете і можете досягнути лише універсальної руйнації, як це стається із кожним мародером, коли жертв більше не залишається. Я міг би сказати, але не казатиму.

Я заперечую не якусь вашу конкретну політику, а ваші моральні засади.

Якби правдою було те, що люди можуть досягти блага, перетворюючи окремих осіб на жертовних тварин, і мене попросили б пожертвувати собою заради істот, які хотіли б вижити ціною моєї крові, якби мене попросили послужити інтересам суспільства, які не збігаються, суперечать моїм власним, або їх уважають вищими за мої, — я б відмовився, я відкинув би це прохання, як наймерзенніше зло, я боровся б із ним усіма доступними мені засобами, я боровся б із усім людством, навіть якби від смерті мене відділяла лише хвилина, я боровся б із повним переконанням праведності моєї боротьби та права істоти жити. Нехай ніхто не зрозуміє мене хибно. Якщо люди, які називають себе громадськістю, переконані, що їхнє благо вимагає жертв, тоді я скажу: хай буде прокляте це благо, мені воно не потрібне!

Зала вибухнула оплесками.

Ріарден обернувся, вражений дужче за суддів. Він бачив обличчя, осяяні сміхом та палким захопленням, і обличчя, що благали про допомогу; бачив, як проривається назовні їхній мовчазний відчай; бачив ті ж злість і обурення, що їх сам відчував, ці почуття вихоплювалися у дикій зухвалості їхніх овацій; бачив погляди, сповнені обожнення і сподівань. Були там і обличчя молодиків із роззявленими ротами та злостивих неохайних жінок, тих, які під час показів кінохронік починають свистіти, варто на екрані з’явитися бізнесменові. Ці не намагались якось протидіяти, просто мовчали.

Коли він поглянув на юрбу, люди побачили в його обличчі те, чого не змогли викликати суддівські погрози: першу ознаку емоції.

Через кілька секунд залунало люте гепання молотка по столу і один із суддів загорлав:

— …інакше я накажу очистити судову залу!

Ріарден знову відвернувся від столу, ковзнувши поглядом по секції відвідувачів. Зупинився на Даґні — так, що це могла помітити тільки вона, наче кажучи: «Діє». Її можна було б назвати спокійною, якби не очі, що, здавалося, стали завеликі для її обличчя.

Едді Віллерс усміхався тією усмішкою, що замінює чоловікам сльози. Містер Моуен був остовпілий. Пол Ларкін втупився в підлогу. Обличчя Бертрама Скаддера та Ліліан не відображали нічого. Ліліан сиділа в кінці ряду; нога на нозі, норкова накидка навхрест звисала з її правого плеча до лівого стегна. Не рухаючись,