Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Що?

— Я не визнаю за цим судом права мене судити.

— Але, містере Ріарден, це законно призначений суд, обов’язок якого — розглядати цей конкретний тип злочинів.

— Я не вважаю свій вчинок злочином.

— Однак ви визнали, що знехтували нашими законами, які контролюють продаж вашого металу.

— Я не визнаю за вами права контролювати продаж свого металу.

— Чи є потреба нагадувати, що вашого визнання не потрібно?

— Ні. Я цілком це усвідомлюю і дію відповідно до цього.

Ріарден зауважив, як завмерла публіка. Згідно зі складними правилами, коли всі грали певну роль і удавали щось одне перед одним задля конкретної мети, цей виступ мали сприйняти як несосвітенну дурість. Присутні мали принаймні зашуміти чи здивовано засміятися. Нічого такого не сталося. Всі сиділи нерухомо. Люди все розуміли.

— Чи означає це, що ви відмовляєтеся скоритися закону? — запитав суддя.

— Ні. Я підкоряюся закону — до останньої літери. Ваш закон постановляє, що моїм життям, моєю працею і моєю власністю можна розпоряджатися без моєї згоди. Чудово, ви можете розпоряджатися мною без моєї участі в справі. Я не вдаватиму, що захищаю себе, коли жоден захист неможливий, і не створюватиму ілюзії взаємодії з трибуналом правосуддя.

— Але, містере Ріарден, закон спеціально передбачає для вас можливість представити себе у цій справі й захиститися.

— Підсудний може захищати себе лише за умов, коли існують об’єктивні принципи, визнані суддями; принципи, що захищають його права, яких ніхто не може порушувати і якими він має змогу скористатися. Закон, за яким ви мене судите, свідчить про те, що принципів немає, що мене позбавлено всіх прав і що ви можете робити зі мною, що завгодно. Чудово. Робіть.

— Містере Ріарден, закон, який ви критикуєте, спирається на найвищий принцип — принцип суспільного блага.

— А що це за суспільство? Що воно вважає своїм благом? Колись люди вірили, що «благо» — це поняття, окреслене кодексом моральних цінностей, і що жоден громадянин не має права здобувати своїх благ, паплюжачи права іншої людини. Якщо сьогодні вірять у те, що люди-побратими можуть у будь-який спосіб принести мене в жертву заради будь-чого, що вони вважають власним благом, якщо вони вірять, що можуть просто захопити мою власність, бо вона їм потрібна, — що ж, так чинить кожен грабіжник. Існує лише одна відмінність: грабіжник не просить у мене дозволу діяти.

Кілька сидінь скраю було зарезервовано для важливих відвідувачів, які прибули з Нью-Йорка подивитися на суд. Даґні сиділа нерухомо, а на її обличчі не відображалося нічого, крім урочистої зосередженості: вона уважно слухала, знаючи, що потік його слів визначить напрям її життя. Едді Віллерс сидів поруч. Джеймс Таґґарт не приїхав. Пол Ларкін нахилився вперед, випнувши обличчя, загострене, наче морда в тварини; цю схожість увиразнював страх, який тепер перетворювався на злість, ненависть. Містер Моуен — він сидів біля Ларкіна — був чоловік радше невинний і не надто здатний кумекати. Природа його страху була простіша. Він слухав обурено та спантеличено, а потім прошепотів до Ларкіна:

— Господи милосердний, зараз він таки це зробить! Тепер він переконає всю країну, що бізнесмени — вороги суспільного блага!

— Чи слід нам розуміти, — запитав суддя, — що ви ставите власні інтереси вище за суспільні?

— Я вважаю, що таке запитання може виникнути тільки у суспільстві канібалів.

— Що… Про що це ви?

— Я вважаю, що серед людей, які не вимагають незаслуженого і не практикують саможертовності, не може бути конфлікту інтересів.

— Чи слід нам розуміти, що коли громадськість вважатиме за необхідне урізати ваші доходи, ви не визнаєте її права на це?

— Чому ж, визнаю. Громадськість щомиті може урізати мої доходи, відмовившись купувати мою продукцію.

— Ми говоримо про… інші методи.

— Будь-який інший метод урізання доходів — мародерський, саме так я вважаю.

— Містере Ріарден, навряд чи це правильний спосіб захистити себе.

— Я ж сказав, що не захищатимусь.

— Але це нечувано! Чи усвідомлюєте ви всю важкість обвинувачень проти вас?

— Я цього навіть не збираюся розглядати.

— Чи усвідомлюєте ви можливі наслідки свого виступу?

— Цілком.

— Згідно з думкою суддів, представлені обвинуваченням факти не передбачають жодної поблажливості. Суд має владу накласти на вас максимально суворе покарання.

— Накладайте.

— Даруйте?

— Накладайте покарання.

Судді перезирнулися. Потім їхній речник обернувся до Ріардена.

— Це безпрецедентно, — сказав він.

— Це повне порушення процедури, — озвався другий суддя. — Закон вимагає, щоб ви озвучили виправдання на власний захист. Ваша єдина альтернатива — заявити для протоколу, що ви віддаєте себе на волю суду.

— Не віддаю.

— Але ви повинні.

— Тобто, ви очікуєте від мене якоїсь добровільної дії?

— Так.

— Добровільно я ні з чим не погоджуся.

— Але ж закон вимагає, щоб позицію відповідача було представлено в протоколі.

— Ви про те, що я маю вам допомоги легітимізувати процедуру?

— Ну, ні… так… для того, щоб заповнити документ.

— Я вам не допомагатиму.

Третій і наймолодший суддя, який виконував обов’язки прокурора, нетерпляче гарикнув:

— Це смішно і облудно! Ми ж не можемо людину вашого рівня засудити без… — він різко замовк. Хтось у кінці зали гучно присвиснув.

— Я хочу, щоб справжня суть цієї процедури постала саме такою, яка вона є, — понуро сказав Ріарден. — Якщо вам потрібна моя допомога, щоб це замаскувати, ви її не матимете.

— Але ж ми даємо вам шанс себе захистити, а ви від нього відмовляєтеся.

— Я не допомагатиму вам інсценувати, начебто у мене є шанс. Не допомагатиму створювати фікцію правоти там, де прав не визнають. Не допомагатиму створювати видимість здорового глузду, беручи участь у дебатах, у яких пістолет є остаточним аргументом. Не допомагатиму вам вдавати, начебто ви чините правосуддя.

— Але ж закон накладає на вас обов’язок добровільно захищатись!

У кінці зали пролунав сміх.

— У вашій теорії є невідповідність, джентльмени, — поважно сказав Ріарден, — і я не допомагатиму вам її обійти. Якщо ваш вибір — взаємодіяти з людиною насильницькими методами, так і робіть. Однак виявиться, що ви потребуєте добровільної співпраці з боку ваших жертв набагато частіше, ніж вам зараз видається. А ваші жертви повинні зрозуміти, що саме їхня воля — над якою ви не маєте влади — все це уможливлює. Мій вибір — бути послідовним. Я підкорюсь вам і зроблю те, що ви вимагаєте. Все, чого ви від мене прагнете, я виконаю під дулом пістолета. Якщо ви засудите мене до ув’язнення, змушені будете приставити озброєний конвой, щоб мене туди запровадити, бо з власної волі я не зрушу з місця. Якщо оштрафуєте мене, вам доведеться захопити мою власність, щоб відібрати штраф, бо добровільно я його не віддам. Якщо ви вважаєте,