Читати книгу - "Смарагд"

— Що? Я занапащу твою душу? — на очах у жінки навернулися сльози. — Якщо так, то ти уже занапастив мою. Але не бійся, іди, ховайся знову за свою рясу від життя й від мене. Не бійся, я тебе більше не потривожу. Я… — Вона схлипнула й мовчки відчинила перед ним двері.

Коли йшов темною вулицею, відчув, ніби хтось скрадається за ним, та навіть не спинився. Тільки коли вже заходив на подвір’я й голосно скрипнула хвіртка, подумав: може, його й бачили у Мирослави.

— Мушу спокутувати все, — мовив приречено. — Заробив.

Знав, що молитися не зможе, розстелив ліжко, вимкнув світло й несподівано почув, що хтось стукає у вікно. Стукає скрадливо, наче боїться. Не вмикаючи світла, вийшов у сіни і вперше, скільки й жив у селі, запитав:

— Хто там?

— Відчини, Даниле, — озвався притишений незнайомий голос. — Не бійся — це я, Стефан, родич твій із Рахова, — і за дверима почувся єхидний смішок.

Варфоломій відчинив, хоча й не відразу зрозумів кому. І довго не міг пізнати в зарослому щетиною чоловікові Софіїного брата.

— Ти сам? — запитав гість іще в сінях. — А-а… Я й забувся — ти в нас тепер чернець. — У голосі Стефана була відверта насмішка. — Та молодиця, мабуть, файна, не те що моя сестра? Ну й обвів ти нас навколо пальця. — Стояв посеред хати й зацікавлено роздивлявся небагате житло. — Знаєш, як батько з мене шкуру спустив, коли ти удрав?

— Чого ти прийшов? — запитав отець Варфоломій не зовсім привітно, подаючи гостю стільця, а сам сів на диван навпроти, вдивляючись у давно забуте Стефанове обличчя.

— А ти не гостинний. Ми тебе інакше зустрічали. — У голосі незваного гостя прозвучала нарочита образа. — Чи забув? О! — вигукнув радісно. — А в тебе й вечеря на столі, наче спеціально для мене. — Не чекаючи запрошення, підсунув до столу стільця. — Ти ж не проти, якщо я переїм трохи?

- Їж, їж, — зніяковів Варфоломій, що сам не запропонував Стефану вечеряти. — Я, може, ще пошукаю щось. Хіба — що? — розвів руками. — Я вдома продуктів не тримаю — усе Ганна приносить.

— А вона хто — служниця? — плямкнув гість наповненим ротом.

— Скажеш таке, — знітився батюшка. — Вона моя келійниця.

— Не в лоб, так по лобі, — засміявся Стефан. — На цьому світі, мабуть, добре живеться тільки коту й попу. Обидва сплять скільки хочуть, їдять і ні про що не думають. Пощастило тобі з професією.

Варфоломій нічого не відповів на уїдливі слова, мовби й не чув. Стефан перестав його цікавити, щойно замовк і захопився їжею. Він сидів, заглиблений у свої думки, байдужий до того, що відбувалося навколо й навіть у його помешканні.

Гість мовчки тамував голод, потім охайно склав спорожнілий посуд і долонею стер зі столу крихти хліба.

— Дякую, наївся. Знаєш, Даниле, як ото кажуть: «Дайте, дядьку, закурити, бо так їсти хочеться, що й переночувати ніде». — Запитливо глянув на Варфоломія. — У тебе є де переночувати?

— Ось на дивані й переночуєш. — Батюшка підвівся. — Я тобі зараз постіль принесу.

Першим уранці прокинувся Стефан. Хоча ходив по хаті тихо й не вмикаючи світла, але не звиклий до чужої присутності Варфоломій теж прокинувся відразу.

— Чого так рано? — запитав і побачив насторожений погляд. Ще побачив давно не мите і не стрижене волосся, несвіжий та заношений одяг, — усе те, що вчора пройшло поза увагою.

— Не спиться в чужій хаті, — відповів Стефан, блиснувши на нього спідлоба чорними очима. — А до тебе багато народу ходить?

— А ти що — боїшся людей? — Варфоломій намагався приховати відразу, яку відчув до цього чоловіка ще вчора, адже Господь заповідав із радістю вітати тих, хто приходить. І нехай ця заповідь мала подвійний зміст, він дотримувався її й буквально.

— А хто їх не боїться? — гість насмішкувато заскалив око. — Ти ж наче теж учора скрадався попідтинню, коли вертався від тієї молодиці. І не од собак скрадався, правда ж?

— Стефане, — голос батюшки став суворим, — не я до тебе прийшов і нічого в тебе про твоє життя не запитую. Треба тобі що — кажи. А так… Я буду молитися.

— Молися, молися. Може, що й одмолиш, — голос Стефана, як і обличчя, став злим, — святий отче.

Варфоломій відвернувся, мовчки опустився на коліна й почав молитися. Зрадів, що відчув мало не фізичну потребу в молитві. Стефан якийсь час дивився на нього, потім відійшов, і батюшка почув, як він щось шукає на полиці, перебираючи посуд.

— Довго молишся, — вколов отця Варфоломія, коли той підвівся з колін. — Видно, є що відмолювати.

— Кожному є що відмолювати, — байдуже відповів батюшка. — І в кожного свої гріхи. А якщо ти боїшся людей, то краще зайди в іншу кімнату й не крутися перед вікнами.

Стефан, уже вмитий, але, як і вчора, неголений, слухняно вийшов у другу кімнату, і Варфоломій почув його здивоване:

— Ого! Та у тебе ціла бібліотека. Це що — всі церковні?

— Не всі. Але гріха немає в тому, щоб читати світську літературу. Я кажу про хорошу, — відповів Варфоломій повчально.

Стефан голосно засміявся:

— Безбожника Шевченка, наприклад, і сталінського півчого Тичину?

— Стефане, — цього разу в голосі Варфоломія теж прозвучала насмішка, — я дуже радий, що ти вмієш читати. А то раніше думав, що ти і твоя сестра безграмотні. А тут такі «глибокі» пізнання… Де це ти їх набрався, чи не в ресторані підслухав, коли обслуговував столики?

У Стефана злоба хлюпнула через край:

— Ти, погань, мою сестру не зачіпай. Не забувай, що ти зробив. І якщо Бог простить тобі цей гріх, то я ніколи не прощу й ніхто з наших не простить, клоуне в рясі. Ще твій батько казав, що з тебе вийде артист, тільки ніхто не знав, яку ти комедію розіграєш і як зневажиш циганські закони…

— Чого ти прийшов сюди? — перебив його Варфоломій і став у дверях. Він на цілу голову був за Стефана вищий і в плечах ширший. — Нагадати мені, як ви з моїм батьком познущалися з мене?

Стефан несподівано посміхнувся, оглядаючи його з ніг до голови.

— Ти на демона більше схожий, ніж на ченця. Циганська пика, ще й очі, як у поторочі. Не дай Боже з тобою десь у лісі зустрітися. У тебе, бува, нема ножаки у підряснику?

Варфоломій нічого не встиг відповісти, бо почув на подвір’ї Ганнину ходу. Стефан теж почув, затих і затаївся в кімнаті. Жінка постукала у двері, зайшла, привіталася, побачила порожній посуд і радісно заусміхалась:

— Добре повечеряли, а то усі дні ледве