Читати книгу - "Паперові міста"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— К., сонечко. Ти — хлопець. Ти в цьому нічого не тямиш. Пігулки від сну лежать з шоколадом і «Mountain Dew», тому що в них усіх міститься кофеїн і вони не дають заснути. А ліки від застуди — з в’яленим м’ясом, бо як його з’їси, навалюється втома.
— Здуріти можна, — кажу я. Коли харчі у мене в торбі закінчуються, Лейсі запитує:
— К., а де їжа… ну, ти знаєш… корисна?
— Що?
Лейсі дістає копію мого переліку покупок і зачитує:
— Банани. Яблука. Сушена журавлина. Родзинки.
— Ой, — кажу я. — Точно. Значить, четверта група, про яку я спочатку забув, не крекери.
— К.! — люто каже вона. — Я таке їсти не можу!
Бен кладе руку їй на лікоть.
— Бабусине печиво можеш. Воно нешкідливе. Його ж бабуся пекла. Вона тобі поганого не побажає.
Лейсі здуває з обличчя пасмо. Здається, вона щиро незадоволена.
— До того ж, — додаю я, — є поживні батончики. Там вітаміни!
— Ага, вітаміни і грамів тридцять жиру, — заперечує вона.
Спереду долинає голос Радара:
— Ану не критикуй «GoFast»! Хочеш, щоб я зупинився?
— Коли я з’їдаю «GoFast», я такий: «То ось як смакує комарам кров», — каже Бен.
Я наполовину розгортаю коричневий батончик з помадкою і підношу його до рота Лейсі.
— Ти тільки понюхай, — кажу я. — Вдихни аромат смачних вітамінів.
— Я через вас погладшаю!
— А ще прищами укриєшся, — додає Бен. — Про прищі не забувай.
Лейсі бере в мене батончика і неохоче відкушує. Їй доводиться заплющити очі, щоб приховати схожу на оргазм утіху, знайому всім, хто куштував «GoFast».
— О. Боже. Мій. Це ж смак надії!
Нарешті ми розпаковуємо останню торбу. Там дві великі футболки, які неймовірно тішать Бена з Радаром — адже це означає, що вони тепер будуть хлопцями-в-безглуздих-мантіях-і-велетенських-футболках, а не просто хлопцями-в-безглуздих-мантіях.
Та коли Бен їх розгортає, спливають дві невеличкі проблеми. По-перше, виявляється, що футболка розміру L на заправці в Джорджії — це не те ж саме, що футболка розміру L, скажімо, в Олд Нейві. Футболка з цієї заправки просто велетенська, це радше мішок до сміття, ніж футболка. Вона трохи менша, ніж мантія, але ненабагато. Проте цей недолік відходить на другий план у порівнянні з іще одним: на обох надруковано прапор Конфедеративних Штатів Америки з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ».
— Не може бути, — зронює Радар, коли я показую йому, з чого ми сміємося. — Бене Старлінг, дарма ти купив расистську футболку своєму єдиному чорному другові.
— Братан, я схопив першу-ліпшу.
— Ти мене більше братаном не називай, — відповідає Радар, а сам аж труситься від реготу. Я віддаю йому футболку, і він натягує її, затиснувши кермо колінами. — Сподіваюся, мене зупинять, — каже він. — Дуже хочу подивитися на обличчя копа, коли він побачить чорного у футболці з прапором Конфедерації, під якою — чорна сукня.
ГОДИНА ШОСТА
З невідомої причини на ділянку траси на південь від Флоренції, штат Південна Кароліна, в п’ятницю ввечері закортіло виїхати просто-таки всім. На кілька миль ми застряємо в заторі, й навіть попри відчайдушне намагання Радара перевищити швидкість, нам не вдається рухатися швидше, ніж тридцяти миль за годину. Я сиджу з ним попереду, і, щоб не нервувати, ми граємо в гру, яку тут-таки вигадали і яка називається «Он той чувак — жиголо». Суть гри в тому, що ми уявляємо життя людей, що застряли разом з нами в на дорозі.
Ось ми проїжджаємо повз латиноамериканку в старенькій побитій «тойоті-королла». Я дивлюся на неї.
— Вона кинула родину, щоб переїхати сюди, — будую я свої припущення. — Незаконна імміграція. У третій вівторок щомісяця надсилає гроші рідним. У неї двоє маленьких діточок, чоловік теж мігрант. Він зараз в Огайо, дома буває три-чотири місяці на рік, але вони все одно дуже добре ладнають.
Радар перехиляється через мене і півсекунди дивиться на жінку.
— Господи Ісусе, К., все не настільки драматично. Вона працює секретаркою в юридичній фірмі — подивися, як вона вдягнена. Незабаром отримає диплом і сама стане адвокатом. А дітей у неї немає, чоловіка теж. Але хлопець є. Він трохи легковажний. Боїться зобов’язань. Він білий і трохи нервується через расове змішання.
— У неї обручка, — вказую я. На захист Радара повинен сказати, що я роздивлявся жінку довше. Вона праворуч од мене, я бачу її згори вниз. Хоч шибки і тоновані, можна все роздивитися: як вона щось наспівує, незмигно дивлячись на дорогу. Тут так багато люду! Всякчас забуваєш, що на світі повнісінько людей, просто напхом напхано, він мало не лускає од них; так легко скласти уявлення про кожну людину, але воно постійно виявляється хибним. У мене з’являється відчуття, що ця думка дуже важлива, вона з тих думок, які перетравлювати треба довго і поступово, як ото пітони перетравлюють здобич, але далеко в цьому просунутися я не встигаю, тому що увагу мою відвертає Радар.
— Вона обручку просто так носить, щоб віднадити збоченців, як ти оце, — пояснює він.
— Можливо, — всміхаюсь я, беру половинку батончика і починаю його доїдати.
На якусь хвилю знову западає тиша, і я міркую про те, що в людині можна помітити чи не помітити; про тоновані шиби, які відокремлюють мене від цієї жінки, що досі їде поруч з нами: обоє ми сидимо в машинах, де стільки шиб і дзеркал! Потік машин повільно повзе трасою. Коли Радар знову заговорює, стає ясно, що він теж міркував.
— Щодо «жиголо», — починає він. — Ну, це начебто гра, а з іншого боку, виходить, що людина, яка будує припущення про життя іншого, розкривається більше, ніж та, про яку ці припущення будуються.
— Ага, — погоджуюсь я. — Саме про це я і думав.
І я вже не можу не думати, що у Вітмена все хоч і дуже гарно, але якось надто вже оптимістично. Ми можемо слухати інших, можемо подумки переселятися в них, можемо уявляти, які вони, і ми всі пов’язані одне з одним, переплетені, мов коріння трави… але гра змушує мене засумніватися, що можна справді стати іншою людиною.
ГОДИНА СЬОМА
Ми нарешті об’їжджаємо фуру, яку розвернуло поперек шляху, знову розганяємося, і Радар уже вираховує подумки, з якою швидкістю тепер нам потрібно пересуватися: виявляється, сімдесят сім миль за годину — звідси до самого Аґлое. Минула вже ціла година відтоді, як Бен востаннє казав, що йому треба в туалет, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паперові міста», після закриття браузера.