Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

історики, зрозумівши, що подачею цієї правди вони прославляють та возвеличують рід Великого Руського князя Острозького (Галицького) і сам поневолений руський (український) народ, почали головного героя боротьби Федора (молодшого) відсувати на задвірки, приписуючи всі перемоги вигаданому Федору Корибутовичу Несвизькому. Так з’явилася проміжна теорія Шараневича, яка врівноважувала обидві сторони і дозволяла існування обох Федорів.

Польській верхівці та католицьким священикам проміжний варіант не сподобався. Тому запанував варіант К. Стадницького, який базується на вигаданих «актах». Питання, що раніше «знайшли» — «акти» чи розповіді про «князя Несвицького», — варто дослідити окремо. То цікава тема.

Зрозуміло, що поглинувши Польську імперію, російська верхівка підштовхувала польських істориків (і не тільки їх) до подальшого кривотлумачення, видаючи їх фальшивки, а ще більше — свої, за істину.

Шкода тільки, що українські історики мовчки все те сприймали. Хоча мені розповідали, як шановна Олена Русіна, при виході у світ праці «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії», 2009 року видання, героїчно захищала все нове перед В.О. Зубановим — по суті, видавцем книги, якої не писав, та значиться серед «авторського колективу» як один із «керівників проекту».

Отака дилема української професури.

Кілька слів про Копистиринський розгром поляків 1432 року та дещо інше, цікаве.

Поляки та московити, напевно, сфальшували би результати Копистиринської битви та нав’язали б нам свій вигаданий, переможний варіант, але трапилося так, що поруч з історією Яна Длугоша збереглося ще одне стародавнє джерело тих часів. Послухаємо:

«26 декабря 1432 г. орденский агент доносил вел(икому) магистру, что, по дошедшим до Свидригайла известиям, кн(язь) Федько (зверніть увагу: ніякого «Несвицкого» там нема. — В.Б.) истребил под Копыстерином до 12 000 Поляков, между которыми самой шляхты до 350, и что победа приобрела для Свидригайла много новых приверженцев» [21, с. 367].

Звичайно, такий для української історичної науки документ, що зберігся в Європі в оригіналі, є достовірнішим за вигаданий польський «акт». Тут сумнівів бути не може.

Слід зазначити, що Великий князь, на якого орієнтувалася руська (українська) шляхта, скористатися в Литві блискучою перемогою Федора Острозького (молодшого) не зумів.

«8 декабря 1432 г. Свидригайло, двинувшийся было в Литву, понёс сильное поражение от своего противника Сигизмунда Кейстутовича (який за підтримки поляків та литовців-католиків оголосив себе Великим Литовським князем і почав війну зі Свидригайлом. — В.Б.), и внутренняя борьба в Литве продолжалась с прежнею силою» [21, с. 369].

Про те, що боротьбу за Поділля очолював руський (український) князь Федір Федорович Острозький, свідчать факти координації зусиль та об’єднання дружин руських князів у протидії полякам.

Послухаємо:

«Свидригайло между прочим доносил магистру: «А пишешь о князя Михаила и о князя Федка, штобыхом оным от тоя стороны и с Подолья Ляцкой земли велели заважати и шкодити — ино велели есьмо оттуль от Подольской земли заважати Ляхам што найбольши могучи со всеми тамошними людьми а и с Татары так, занюж и Татар с ними досыть есть, а князь Олександр Нос от Луцкое стороны, надеемся, имут им много заважати и шкодити их земли; и там есьмо поспали к ним ко князю к Олександру и ко князю Федку и ко князю Михаилу воеводе Киевскому, велели есьмо к себе тягнути ему», и пр. Ещё раньше, в январе 1433 г., по тому же поводу вел. магистр писал к Ивашку, воеводе Малой Подолии, т.е. Покутья,.. прося его соединиться с кн(язем) Михаилом Киевским и Федьком Подольским для совместного нападения на Польшу» [21, с. 370].

Як бачимо, у 1430-их роках Київським князем був Михайло, Подільським князем — Федір (Федко), на Волині — Олександр Ніс, на Покутті — князь Іван (Івашко). Зазначимо, абсолютно всі князі були руськими (українцями), не зоставляючи місця литвину Федору Корибутовичу Несвизькому.

Тут автор збирався поставити крапку в цьому розділі. Але напередодні мене вразив своїм дзвінком (10 серпня 2014 року) Мирослав Іванович Мошак із Кам’янець-Подільського. Він повідомив, що тримає в руках книгу харківського автора Олега Однороженка «Родова геральдика Руського королівства та руських земель Корони Польської ХІV–ХVІ ст.», де йде мова про Вселенський Констанцький Собор 1414–1418 років. Тобто, через геральдичні герби можна визначити руських представників князівських родів, присутніх на цьому зібранні. (Я над цим працюю уже кілька років).

І я згадав, як інший кам’янчанин — Валентин Ніконович Пшеничнюк — 2013 року переконував нас, чотирьох, у тому ж Кам’янці-Подільському, що особисто був у церкві в Словаччині, яка побудована представником князівського роду Острозьких. Саме — династії Острозьких! І навіть обіцяв мене відвезти до того містечка, бо має шенгенську візу. Що цікаво, звернувшись ще до одного свого земляка — Юхима Сіцінського, вичитав таке: «Федір… (князь. — В.Б.) прибув на Угорську Україну не сам. (Коли — невідомо. — В.Б.). Крім сім’ї, з ним прийшов брат Василь, який в документах іменується Подільським князем» [151, с. 63].

На моє переконання, то прийшли до своїх давніх родичів у 1435 році брати Федір і Василь Острозькі (Галицькі). Розкриття таємниці чекати недовго!

Частина шоста

КНЯЗЬ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1430–1472)

1. Утаєний князь

Нагадую шановним читачам, що роки народження та смерті українського князя Івана із династії славетного Данила Галицького є дещо умовними і можуть відхилятися на кілька літ у той чи інший бік. Ця невизначеність є результатом повного замовчування руського князя польськими і російськими істориками. Зрозуміло, що таке вчинено свідомо, аби виставити нашого геніального полководця таким собі безбатченком, одинаком та звичайним приблудою!

Переді мною кілька сучасних праць провідних українських науковців. Приглянемося, як у тих працях згадують та чи взагалі щось пишуть про нашого славетного князя.

Першою відкриємо «Історію України в особах. Литовсько-польська доба», видавництво «Україна», 1997 рік. Як бачимо, часи ще дотабачникові. У цій академічній праці мені вдалося знайти про князя Івана ось таку згадку: «Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.

У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бельського, було двоє синів. Старший, Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі (тобто головнокомандувач ополчення волинських бояр), помер бездітним 1501 р.» [65, с. 69].

А ось праця сучасних науковців Кралюка П.М. і Хаврука Я.Я. «Князі Острозькі», випущена харківським видавництвом «Фоліо» 2012 року. У ній про князя Івана Васильовича знаходимо таких два речення:

«Князь Іван Острозький, одружений з княжною Бєльською, мав дочку й двох синів, Михайла й Костянтина. Йому вдалося розширити свої володіння, приєднати нові села. Оскільки Михайло помер близько 1500–1501 рр. бездітним, рід продовжив Костянтин. Він зробив блискучу військову кар’єру. І заслуговує на окрему увагу» [46, с. 16].

Академічна праця «Україна: Литовська доба 1320–1569», по суті, видання Інституту історії України НАН України,