Читати книгу - "Гра у три руки"

Усе стало зрозумілим лише в офісі, коли німець попросив відчинити апартаменти Дробота. Павла Іноверцева рада директорів компанії призначила на посаду директора їхньої філії. Остаточно. І позаяк він сидів зараз поруч, то відбирав у Ірини можливість запитати в координатора, чим вона не влаштовувала фірму. Спромігшись у відповідь на кілька посмішок, не менш натягнутих, Ірина зрештою таки опинилась у себе.

Це був новий удар долі. Бездоганно «вигребши» у надважкій ситуації, законно сподівалася на успіх. І до того йшлося. Після життєвих катаклізмів складався надзвичайно вдалий момент для стрибка кар'єри. Нечуваного-небаченого стрибка. Тепер полетіло у прірву. Мабуть, ці ідіоти не думали, що роблять.

Вона ще не знаходила собі місця, як зайшов новий шеф.

— Пані Ірино, їдемо. Ресторан замовлений — проявимо повагу до гостя. Та й призначення здалося б відзначити.

— Павле Олександровичу... Я все-таки жінка. Тому прошу вас на майбутнє стукати, коли заходите до кабінету. Пробачте.

— Домовилися. Пішли — моєю поїдемо.

— Павле Олександровичу, — ледве стримувалась Ірина, — повірте, стільки роботи назбиралося... Мушу бути тут. Ви ж не хочете, щоб перший день вашого керівництва ознаменувався неув'язками, які потім доведеться розгрібати кілька тижнів?

Пауза свідчила, що ця людина не звикла до відмов.

— Добре, працюйте.

Двері зачинилися ненадовго. За кілька хвилин, щоправда, вже після стуку, на порозі постав Хофнер.

— Пані Ірино, ми на вас чекаємо. Я — дуже. Двоє джентльменів чемно просять скласти їм компанію.

— Пане Хофнере, — в своїй небездоганній німецькій вона зараз добирала кожне слово. — Можливо, ви не помітили, але я призначена для інших потреб, а не для компанії чоловікам у ресторанах. Для супроводу краще візьміть секретарку. Було приємно з вами працювати. Дякую.

Попереду чекала смуга нового оговтання, сірих днів і марних зусиль. А тепер належало стати собі на горло і тупо робити своє, виконувати обов'язки. Продовжувати лізти догори, незважаючи на обдерті лікті та пошарпані нерви.

Іноверцев виявивсь екземпляром, порівняно з яким Дробот міг відпочивати. До вечора наступного дня в Ірини виникло бажання взяти портрет покійного в рамку і повісити у найвиднішому місці на стіні як згадку про світлі часи. Це був парадокс, але якби не зайва завзятість всюдисущої заступниці, з попереднім начальником, нехай він був тричі бандит, ще не знати скільки жилося б «довго і щасливо».

Її викликали до кабінету керуючого зі самого ранку. Запах ароматизованої кави вперемішку з дорогими парфумами викликав легку нудоту. Довелося зробити зусилля, аби не скривитися. Зондуючий погляд нового очільника також не додавав позитивних емоцій. Мішечки під очима свідчили про його схильність до «солодкого» життя.

— Ірино, вчора ми з паном Хофманом через вашу відмову мали певні затруднения. Я у місті нова людина, навіть мешкаю поки що у готелі. Сподіваюся, ми з вами сьогодні гарно пообідаємо, а потім я розраховую на екскурсію.

— Пам'ятники, музеї? — не зморгнула Ірина.

— Можливо. Але насамперед — гарний масажний салон, тренажерний зал, басейн. Ну і хотілося б навідатися до агентства, яке торгує нерухомістю. Є бажання осісти... Давайте проведемо робочу нараду вдвох, а потім...

— Павле Олександровичу... — вираз обличчя Ірини красномовно свідчив про те, що вона збирається з думками. — До робочої наради мушу підготуватися. Десять хвилин, не більше. Сподіваюся, дозволите. А все решта... Я вже казала вчора панові... м-м... Хофнеру — по другій частині, тобто по пер-шш... ви ж із цього почали — з успіхом упорається Наталі. Я ж цінна суто за фаховими питаннями. Ви переконаєтеся.

— Зрозумів. Але, Ірочко, я звик сам вирішувати, хто з моїх підлеглих більше для чого цінний. Тому давайте не розладжувати роботу фірми і не лише дотримуватися субординації, а й дбати про хороші, навіть дружні стосунки. Ви ж не проти наших з вами дружніх стосунків? Я цього хочу, чесно кажу.

— То чесно скажіть ще одне. Мені відразу писати заяву на звільнення? Я не сплю з начальниками, даруйте за відвертість. Прошу це врахувати, щоб, як ви кажете, не розладжувалася робота фірми. Краще піду звідси, щоб зняти усі незручні моменти. Але прошу вас врахувати один нюанс: жінок багато, такий чоловік як ви знайде на будь-який смак. А компетентна людина, спроможна успішно вирішувати виробничі питання, якій можна довіряти, яка не підведе в будь-якій ситуації... Зважте — що цінніше. І якщо раптом вирішите правильно, не називайте мене «Ірочкою». Ірина Ігорівна або пані Ірина. А стосовно дружніх відносин я не проти. От тільки складаються вони самі й після певного часу успішної праці. Домовитися про них наперед неможливо.

Він лише поблажливо посміхнувся.

— Розумію вас, Ірочко. Але ви багато у чому помиляєтеся. В нас у країні — надзвичайно широкий ринок праці. У тому числі багато жінок, які є компетентними фахівцями. Ще більше таких, що згідні лягати під будь-кого. Тих, які поєднують обидві властивості, — значно менше, але ринок настільки великий, що...

Ірина підвелась і поправила волосся.

— Дякую, Павле Олександровичу, що повелися зі мною порядно. Знаєте, є такі, що на перших порах святі, а подумки вже «підкопуються» і роблять це довго й наполегливо. Ви зекономили мій час. Тож почнемо пошуки негайно: я — робочого місця, а ви — гарної та поступливої заступниці. Вважайте, заява вже у вас на столі.

Заяву довелося переписувати двічі. Попередня то пропадала, то губилася. Потім Ірину почали лякати негативною рецензією, і це — під продовженням того самого морального тиску. Довелося звертатися до Хофнера. Не позбавлений здорового глузду німець намагався залагодити конфлікт, проте новий шеф був цілковитим чмом, здатним лише дрібно гадити. Гроші, що фірма витратила на її навчання, Ірина повернула швидко. А от Іноверцев змушений був переписувати референт-лист тричі. Отримавши пряму вказівку генерального керівництва про позитивну рецензію для неї, він щоразу використовував формулювання, котрі для будь-якого роботодавця виглядали двозначними. Ірина терпляче відсилала копію до центрального офісу й обгрунтовувала претензії. Зрештою їй запропонували скласти документ самій.

Пошук роботи затягнувся на місяці. Звісно, вона не сушила голову, за що жити, проте бездія та думки про втрату темпу і фахову декваліфікацію гризли щодня. Рівноцінної за розмахом фірми у місті не знайти. А переїзд тягнув за собою нові організаційні проблеми. Зустрічі з кількома власниками фірм не додали оптимізму: це було не те. Масштаби підприємств, складність роботи та, відповідно, платня і