Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Під час вечері він витяг із кишені цілком таємного листа і ще раз його перечитав. На якусь мить йому здалося, що слова, ба навіть самі літери, укладаються в якісь нові можливості, нові тлумачення. Але, перечитавши ще кілька разів, він змушений був визнати, що лист не містить ані нічого таємничого, ні жодного прихованого значення.
Слід було вирішувати, щодо цього не було жодних сумнівів. Тарелі все ще стояли перед ним, напівнаповнені, відіпхнені, зневажені. А він уже підводився. Вже йшов до повітки і викочував на подвір'я возик, а звідти йшов до стайні, аби відв'язати свого сивого Якоба.
Запріг, рушив. Він сидів спокійно, склавши руки на козлах. Повіддя розпружено лежало на огиревій спині; кінці були примотані до гальмівної корби. Батіг стирчав зліва у шкіряних піхвах.
Сірий — без повіддя, без батога, без спонук — у належний час завіз його до Швабів, перед самісінькі двері прикордонної корчми.
Айбеншютц відразу запитав, де пані Евфемія. Він не сідав, йому здавалося, слід прибрати щось на кшталт офіційної постави, наче він приїхав із твердим наміром перебрати провадження цього господарства. Службова постава, — сказав він собі й зупинився перед сходами, не скидаючи капелюха. Вона зійшла не відразу. Щойно за якийсь час він почув на сходах її підбори. Він не підводив погляду, та йому здавалося, що виразно бачить її стопи, вузькі подовгасті стопи у вузьких подовгастих черевичках. Вже зашаруділа її виново-червона спідниця в безліч складок. На твердих, дерев'яних, голих східцях лунали її тверді, впевнені, рівномірні кроки. Айбеншютц не хотів підводити очей. Набагато приємніше було уявляти, як вона йде, як рухаються численні, численні та ніжні складки її спідниці. Та ось вона вже внизу, ось вона стоїть перед ним. Він скинув капелюха.
Він сказав, уникаючи дивитися їй просто у вічі, а кудись понад її головою, зате так, що дуже добре бачив синьо-чорне сяйво її волосся: «Маю сказати вам щось особливе!»
«То кажіть!»
«Ні, щось цілком особливе! Не тут!»
«Гаразд, вийдім», — сказала вона, рушаючи до дверей.
Місяць стояв великий і лагідний над подвір'ям.
Пси валували невгамовно. Його Сивий стояв собі, прив'язаний до хвіртки, опустивши голову, ніби роздумуючи. Солодко, аж п'янко пахтіли акації, і Айбеншютцові здалося, що всі пахощі цієї весняної ночі струменіли єдино від цієї жінки, так ніби вона одна дарувала цій ночі всі її пахощі, і сяйво, і місяць, і геть усі акації цього світу.
«Сьогодні я тут службово, — сказав він. — Я довіряю вам і тому кажу це вам, Евфеміє», — додав він за мить. «Жоден із позичкарів не має права увійти в цей дім. Мені доручено провадити і пильнувати його. Якщо захочете, ми порозуміємося».
«Звісно, — відповіла вона, — чому ж нам не порозумітися?»
Айхмістрові здавалося, що в сріблі цієї ночі її голос звучить інакше, ніж у корчмі. Цей голос був гучний, ясний і ніжний, так ніби мав випуклості, вигини; Айбеншютцові здавалося, що він його бачить, мало не торкається. Потім у нього з'явилося відчуття, що цей голос склеплюється у нього над головою, і він опинився під ним.
І щойно за якусь часину він усвідомив, що цей голос сказав. Вони порозуміються. Порозуміються. Чом би й ні?
«Це цілком таємно, — сказав він. — Розумієте? Не скажете нікому?»
«Нікому ані слова», — сказала вона і простягнула йому руку, білу, осяйну руку. Враження було таке, що вона пливе крізь цю срібно-синю ніч.
Якусь мить він стояв непорушно, він дуже довго дивився на цю осяйну руку, перш ніж узяти її. Вона була прохолодна і тепла водночас, йому здалося, що її долоня гаряча, а зовнішній бік прохолодний. Він довго тримав цю білу й осяйну річ. Коли відпустив, Евфемія усміхнулася. У блакиті ночі виразно виднів разок її білих зубів.
Вона швидко обернулася, її спідниця в безліч складок зашаруділа, тихесенько. Ця спідниця жила власним життям, чимось на кшталт живого чародійницького шатра була вона. Вона шаруділа, вона шелестіла.
Повернувшись до корчми, айхмістр побачив за одним столиком вахтмістра Сламу і негідника Каптурака, вони грали в тарок. Айбеншютц підсів до них.
«Бідолашний чоловік цей Ядловкер, — сказав Каптурак. — Га, пане айхмістре?»
Айбеншютц нічого не відповів, зате жандарм Слама нетерпляче сказав: «У слушний час ми й вас запопадемо, пане Каптурак! Може, ще партійку?»
XXII
Більшість людей помирає, так і не довідавшись про себе ані крихти правди. Можливо, вони дізнаються її на тому світі. Та декотрим суджено ще за життя спізнати, ким вони є насправді. Вони пізнають це страшенно раптово і несамовито лякаються. До такого ґатунку людей належав і айхмістр Айбеншютц.
Літо прийшло навально, без переходу. Воно було спекотне і сухе, а коли й породжувало там і сям грозу, вона проминала стрімко і залишала по собі ще гіршу спеку. Води стало обмаль, криниці повисихали. Трава на луках рано зжовкла і зжухла, здавалося, навіть птахи потерпають від спраги, їх у цій місцевості було багацько. Кожне літо, що його провів тут Айбеншютц, було переповнене їхнім могутнім, лунким співом. Та цього літа їх було чути лише зрідка, і айхмістр на свій превеликий подив помітив, що йому бракує їхнього щебету. Коли це йому залежало на пташиному співі? Чому він раптом почав відчувати всі зміни в природі? Чим була для нього природа все його, гармаша Айбеншютца, життя? Доброю видністю або поганою видністю. Полігоном для маневрів. Одягти плащі або ж оперезатися. Вийти з когорти або не вийти. Чистити люфу карабіна двічі на день або раз. Чому ж айхмістр Айбеншютц раптом почав уловлювати всі зміни в природі? Чому насолоджувався тепер глибокою, літньою зеленню великого, широкого, пишного каштанового листя і чому його так всепереможно п'янили пахощі каштанів?
Його дитину, тобто дитину писаря Новака, вивозили тепер на прогулянку у візочку. Іноді він зустрічався з дружиною в малесенькому міському парку, перетинаючи його дорогою зі служби додому. Було надто спекотно, аби крокувати камінням. Зустрічаючи отак дружину, Айбеншютц якусь часину йшов поряд із нею, за візком, і вони не перемовлялися ані словом. Він уже давно не відчував ненависти ні до жінки, ні до дитини, вони обоє були йому байдужі, іноді він навіть їм співчував. Він ішов за візочком, поряд із дружиною, просто тому, що хотів, аби люди в містечку повірили, що в них усе гаразд. Зненацька він повертав, без слова, не попрощавшись, і йшов додому. Покоївка подавала йому їсти. Він їв квапливо і неуважно. Думками він був уже коло Сивого, на возику, дорогою до Швабів, у прикордонній корчмі.
Він заходив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йов. Фальшива вага», після закриття браузера.