Читати книгу - "Танок драконів"

саме пакував речі, коли до мене дійшло, що я сам накликав це на себе, коли прийняв Робертове прощення. Він був добрим лицарем, але нездалим королем, адже не мав прав на трон, який посів. І тоді я усвідомив: щоб спокутувати провину, я мушу розшукати справжнього короля й вірно служити йому з усіх сил, які ще в мене залишилися.

— Ви про мого брата Вісериса.

— Такий у мене був намір. Біля стайні мене спробували схопити золоті плащі. Джофрі дарував мені якусь вежку, в якій я мав і сконати, але я відхилив його дарунок, тож тепер він підготував для мене підземелля. Проти мене вийшов сам лорд-командувач, якому хоробрості додавали мої порожні піхви, але з ним було тільки троє вояків, а в мене ще лишався кинджал. Одному з вояків, який вчепився в мене, я порізав обличчя, а решту просто переїхав конем. Приострожуючи коня й поспішаючи до брами, я чув, як Джанос Слінт наказує наздогнати мене. Якби не страшенний тлум на вулицях за межами Червоної фортеці, мені вдалося б легко вирватися, але натомість на Річковій брамі мене зупинили. Золоті плащі, які переслідували мене від замку, крикнули чатовим при брамі затримати мене, тож ті, схрестивши списи, заступили мені дорогу.

— А ви були без меча? Як же ви прорвалися?

— Справжній лицар вартий десятка гвардійців. Чатові при брамі були заскочені зненацька. Одного я переїхав, вихопив у нього списа й застромив у горлянку найближчому переслідувачу. Решта відстали, щойно я прорвався через браму, тож я пустив коня вчвал і мчав уздовж річки на злам голови, поки місто не зникло позаду. Того вечора я продав коня за жменьку мідяків і якесь лахміття, а наступного ранку приєднався до вервечки простолюду, який прямував на Королівський Причал. Виїжджав я з Брудної брами, тому вертався через Божу, вимастивши землею обличчя, неголений, беззбройний, якщо не рахувати дерев’яного ціпка. В домотканому одязі й вимащених грязюкою чоботах я став просто черговим дідом, який тікає від війни. Золоті плащі, взявши в мене оленя, пропустили мене. Королівський Причал мурашився простолюдом, який шукав прихистку від військових дій. Я загубився серед людей. Мав трохи срібла, але мені потрібно було сплатити за перевіз через вузьке море, тож я ночував у септах і провулках, а їв у харчівнях. Відростив бороду й заховався під своїм літнім віком. Я був присутній того дня, коли лорд Старк утратив голову, я все бачив. А потім пішов до Великого септу й подякував сімом богам, що Джофрі забрав у мене плаща.

— Старк був зрадником і закінчив, як зрадник.

— Ваша світлосте,— промовив Селмі,— Едард Старк і справді зіграв роль у падінні вашого батька, але він не мав лихих намірів. Коли євнух Вейрис розповів нам, що ви в тяжі, Роберт хотів вас убити, а лорд Старк виступив проти. Не збираючись миритися з дітовбивством, він сказав Робертові пошукати собі іншого правицю.

— А ви забули про королівну Рейніс і королевича Ейгона?

— Ні, й ніколи не забуду. Та це зробили Ланістери, ваша світлосте.

— Ланістер чи Старк — яка різниця. Вісерис називав їх «собаками Узурпатора». Коли на дитину налітає зграя хортів, хіба не байдуже, котрий саме перегризе їй горлянку? Всі собаки винні однаково. Провина...— почала вона — і слово застрягло у неї в горлі. Вона згадала Газею — і зненацька промовила голосом слабким, як дитячий шепіт: — Мені треба сходити в яму. Відведіть мене туди, будь ласка, сер.

На обличчі старого майнуло несхвалення, але він ніколи не піддавав сумнівам волю королеви.

— Як накажете.

Найкоротшим шляхом униз були службові сходи — зовсім не пишні, а круті, прямі й вузькі, сховані в стінах. Сер Баристан прихопив ліхтар, щоб Дані не впала. Зусібіч тиснули стіни з цегли двох десятків різних кольорів, які за межами досяжності світла ліхтаря здавалися сіро-чорними. Тричі проминули чатових з числа незаплямованих, які стояли непорушно, мов з каменю вирізьблені. Єдиним звуком було човгання їхніх власних ніг по камінню.

На рівні землі Велика піраміда Міріна — тихе місце, повне порохів і тіней. Зовнішні мури — тридцять футів завтовшки. Всередині, серед арок з багатобарвної цегли, стаєнь, стійл і комор, літає луна. Пройшли попід трьома масивними арками, потім зійшли підсвіченим смолоскипами спуском у підвали під пірамідою, проминули водозбірні, підземелля й камери тортур, де рабів шмагали, облуплювали, припікали розпеченим залізом. Нарешті підійшли до велетенських двостулкових залізних дверей на іржавих завісах, під якими чатували незаплямовані.

За наказом Дані один з чатових дістав ключа. Зарипіли завіси, і двері відчинилися. Данерис Таргарієн ступила у гаряче серце темряви й зупинилася на краю глибокої ями. Унизу, за сорок футів, підняли голови дракони. В пітьмі горіли дві пари очей — одна пара кольору розплавленого золота, а друга — кольору бронзи.

— Ближче не підходьте,— притримав її за руку сер Баристан.

— Гадаєте, вони можуть напасти на мене?

— Не знаю, ваша світлосте, але не хочу дізнатися відповідь на це питання з ризиком для вас.

Рейгал заревів, і язик жовтого полум’я на якусь мить перетворив темряву на ясний день. Вогонь лизнув стіни, й в обличчя Дані вдарило жаром, мов з печі. На протилежному кінці ями розпростав крила Вісеріон, збуривши застояне повітря. Хотів підлетіти до Дані, але щойно здійнявся в повітря, ланцюги з брязкотом напнулися, й він гримнувся долічерева. Його ноги були припнуті до землі ретязями завтовшки з руку. Залізний нашийник кріпився до стіни позаду дракона. На Рейгалі були такі самі ланцюги. У світлі ліхтаря, якого тримав Селмі, луска на Рейгалі світилася, як нефрит. З-поміж зубів клубочився дим. Під ногами в дракона валялися кості — потріскані, обвуглені, потовчені. Повітря було страшенно гаряче й відгонило сіркою і горілим м’ясом.

— Вони побільшали,— промовила Дані, й голос її відбився від почорнілих кам’яних стін. По чолі пробігла краплина поту й упала на груди.— А правда, що дракони ростуть усе життя?

— Якщо мають удосталь харчів і місця. Але тут, закуті в ланцюги...

Цю яму велике панство використовувало як в’язницю. Тут вміщалося п’ятсот людей... і двом драконам теж було не тісно. «Та чи надовго? Що буде, коли вони виростуть і не вміщатимуться в яму? Почнуть кидатися один на одного, дерти пазурами й палити вогнем? Чи ослабнуть — боки їхні поблякнуть, а крила пожухнуть? Чи згасне їхнє полум’я перед смертю?»

Яка ж це матір дозволить своїм дітям гнити в пітьмі?

«Якщо озирнуся — пропаду,—