Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

про проблеми вже є своєрідним симптомом. З перспективи однобічного психоаналітичного світогляду примус до сповіді неодмінно видається симптомом, а не — якщо використати антитезу Освальда Шварца — «досягненням». Але прагнення висповідатися не обов’язково пов’язане з неврозом, воно може бути моральним досягненням, як це ілюструє такий приклад.

Пацієнтку відправили до психіатра, тому що вона боялася заразитися сифілісом. Виявилося, що вона страждає від загальної невротичної іпохондрії. Пацієнтка неправильно витлумачила невралгічні болі як ознаки інфекції. У контексті того, що ми говорили про невротичну іпохондрію, сифіліфобію можна розглядати як специфічне вираження докорів сумління щодо сексуальної сфери. Але в цьому разі пацієнтка не мала жодних «сексуальних гріхів». Щоправда, її зґвалтували, але вона зуміла уникнути самокартання з приводу цього «сексуального досвіду». Проте пацієнтка відчувала провину з іншої причини — через те, що не сказала чоловікові про зґвалтування. Вона глибоко кохала свого чоловіка і не хотіла боляче вразити його почуття, адже знала, що він надзвичайно ревнивий. Її потреба «висповідатися» не вказувала на невротичний розлад. Тому традиційна психотерапія тут не могла їй допомогти. У цій ситуації треба було застосовувати логотерапевтичний метод. І справді, примус висповідатися зник у ту мить, коли пацієнтка зрозуміла, що її тривале мовчання було не провиною, а обов’язком щодо коханого. Вона зрозуміла, що ні в чому не винна. Щобільше — тут бачимо аналогію з випадком, згаданим в іншому контексті, — вона могла б справити помилкове враження на ревнивого чоловіка, коли б сказала йому правду. Тож цю пацієнтку можна було розрадити, лише заспокоївши її сумління. Адже в неї не було докорів сумління через зґвалтування, вона просто не могла зважитися розповісти про все чоловікові.

Отже, рухаючись від логотерапії через екзистенціальний аналіз до медичного душпастирства, ми повинні розв’язувати ті екзистенційні та духовні проблеми пацієнтів, які психотерапія не зможе вирішити. Як тільки логотерапія розпочинає «психотерапію в духовному контексті», вона порушує питання цінностей і входить на територію медицини.

Звичайна психотерапія задовольняється тим, що звільняє людей від психологічних і фізичних обмежень та розширює сферу его на противагу ід. А логотерапія й екзистенціальний аналіз прагнуть зробити людей вільними в іншому, більш фундаментальному сенсі — навчити їх відповідальності за власне життя. Отже, зміна відбувається по лінії того великого поділу, що відділяє психіку від духу, а не психіку від тіла. І тут обов’язково виникає небезпека перетину кордонів.

Адже насправді проблему оцінює кожен лікар, а не тільки психіатр. Як ми вже зазначали, ціннісні проблеми медичної практики особливо загострюються тоді, коли на кін поставлено людське життя (ухвалення рішення про евтаназію, проведення складної операції тощо). Але не можна уявити медичної практики без цінностей чи етичних припущень.

Психотерапія завжди використовувала засоби логотерапії, виконуючи фактично функцію медичного душпастирства.

Ми повинні відповісти на запитання: «якою владою і чиїм ім’ям» (Прінцхорн) маємо право входити у сферу світогляду, духовності, цінностей? Це проблема філософської чесності.

Іще Гіппократ казав, що лікар, який одночасно є філософом, уподібнюється богам. Але ми, лікарі, не прагнемо стати суперниками духовенства. Ми просто хочемо максимально розширити сфери медицини, дослідити всі її можливості. Звичайно, така спроба ризикована і може закінчитися невдало. Проте лікар на кожному кроці стикається із ціннісними судженнями. Ми не можемо просто їх оминути. Отже, постає питання: чи лікар має право (чи, може, навіть зобов’язаний) це робити? Чи, може, краще уникати цього? Чи може він впливати на рішення пацієнта? Чи такий вплив не призведе до свавільного нав’язування пацієнтові власного приватного світогляду? Гіппократ казав, що «треба привести філософію до медицини, а медицину до філософії». З огляду на це постає питання: чи в таких випадках лікар не перевищує своїх повноважень, обговорюючи філософські питання з пацієнтом, який йому довіряє?

Це не проблема для духовних осіб, священиків, функції яких полягають в обговоренні питань віри та світогляду. Таке завдання можуть легко вирішити й ті лікарі, які вірять у Бога і обговорюють питання віри та цінностей із пацієнтами своєї віри. Але будь-який інший лікар, особливо психотерапевт, стоїть перед дилемою, коли, з одного боку, не можна лікувати пацієнта, не враховуючи оцінних суджень, а з другого — слід уникати нав’язування йому власного світогляду.

Проте й цю дилему можна вирішити. Пригадаймо, що становить основу людського буття? Бути людиною, як уже було згадано, означає бути свідомим і відповідальним. Екзистенціальний аналіз скеровує людину до усвідомлення нею своєї відповідальності.

Відповідальність — формальне етичне поняття, яке саме по собі не містить жодних конкретних директив щодо поведінки людини. Водночас відповідальність — це етично нейтральне поняття. У цьому сенсі екзистенціальний аналіз також не вказує на те, «перед чим» людина повинна відчувати відповідальність — перед Богом, сумлінням, суспільством; не впливає на те, за що людина повинна відчувати відповідальність — за реалізацію певних цінностей, за виконання певних особистих завдань тощо63. Навпаки, завдання екзистенціального аналізу полягає в тому, щоб підвести індивіда до тієї вихідної точки, з якої він може самостійно визначити свої життєві завдання, усвідомити свою відповідальність та збагнути унікальний сенс свого неповторного життя. Як тільки людину підведемо до цього пункту, вона дасть чітку відповідь на питання про сенс свого життя. Це буде відповідь, що «виникає з поклику відповідальності» (Dürck).

Отже, екзистенціальний аналіз не визначає, які цінності найважливіші. Для нього важливо те, що індивід починає оцінювати, а те, які цінності він обирає, — його особиста справа. Хоча свідомість відповідальності етично нейтральна, вона в жодному разі не позбавлена імперативу: під її впливом людина автоматично шукатиме свою мету в житті й ітиме до її досягнення. Екзистенціальний аналіз разом із усіма формами медичного душпастирства повинен допомогти пацієнтові усвідомити глибину його відповідальності. Неприпустимо, щоб процес лікування втручався у сферу особистих рішень пацієнта. Лікар не повинен перебирати на себе відповідальність пацієнта, нав’язувати йому певні рішення. Його завдання — допомогти пацієнтові ухвалити таке рішення64.

Але, оскільки цінності нерівнозначні, а людина ухвалює рішення на основі певних уподобань (Шелер), у деяких випадках необхідно допомогти людині визначити її вподобання. Наступний приклад проілюструє необхідність такої допомоги.

Один молодий чоловік прийшов до свого лікаря, щоб той допоміг йому ухвалити правильне рішення в ситуації, у яку він потрапив. Подружка його нареченої запропонувала йому переспати з нею. Молодий чоловік не знав, як йому відреагувати на цю пропозицію і що слід зробити. Чи може він зрадити свою наречену, яку кохає? Чи повинен дотриматися обітниці вірності, яку дав своїй коханій, і знехтувати пропозицією подруги?

Лікар принципово відмовився вирішувати замість нього. Натомість спробував допомогти пацієнтові зрозуміти його справжнє бажання. З одного боку, молодий чоловік мав єдину можливість для задоволення свого сексуального інстинкту. З другого — єдину можливість для підтвердження своєї моральності — відмовитися від пропозиції подруги нареченої заради справжнього кохання. Така відмова могла б стати «досягненням» для його совісті. Чоловік не хотів утратити несподівану нагоду для сексуального задоволення. Але тілесна насолода могла виявитися дуже сумнівною, адже лікар лікував його від порушень потенції. Тому лікар мав підстави припустити, що коли б пацієнт вирішив таки спробувати, то докори сумління стали б йому на заваді й у певну мить спричинили б тимчасову імпотенцію. З очевидних причин лікар не висловив цього припущення, але він намагався допомогти пацієнтові зрозуміти його ситуацію, що нагадувала буриданового віслюка, який обов’язково помре від голоду,