Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

2 червня 1944 року польські партизанські загони спробували піти в контрнаступ, але після цілоденного бою, зокрема під Речицею та Ульгівком, були змушені відступити за річку Гучва. Загинув сімдесят один солдат АК, близько ста були поранені. Врешті-решт «польсько-український фронт» стабілізувався на лінії: Угнів — Жерники — Стенятин — Набріж, далі вздовж Гучви до Конюхів, а відтак через село Берестя до Грабівця. Така ситуація збереглася на цих теренах аж до приходу Червоної Армії.

Трохи далі на південь, в Любачівському повіті, на початку квітня з дезертирів із допоміжної поліції Іван Шпонтак «Залізняк» сформував сотню УПА. 19 квітня підрозділ «Залізняка» спалив Рудку, замордувавши в ній п’ятдесят вісім поляків. 25 квітня та сама сотня знищила Вільку Коровицьку, а 4 травня, разом із повітовою боївкою — Тішанів, де були забиті кілька людей (решту населення евакуювала АК). 13 травня «Залізняк» знищив колонію Фрайвельд, де вбив дев’ять «польських колоністів».

Дії УПА спонукали АК організувати протиукраїнську оборону, визначивши демаркаційною лінією дорогу Любачів-Белжець. Польське населення було зобов’язане перебратися на західний бік дороги, а українське — на східний. Щоб «заохотити» українців до виїзду, в Белжеці розстріляли десять знаних людей із цього поселення, а для решти визначили ультимативний термін у двадцять чотири години. Упродовж наступних тижнів у цих околицях тривала партизанська війна. На спроби атакувати польські укріплення та убивства цивільних поляків АК відповідала кривавими контратаками. В одному зі звітів можна прочитати: «Озброєна польська група вчинила відплатну акцію проти роззухвалених українців у Пасіках Зубрицьких. У помсту були застрелені вісімнадцятеро українців і п’ятеро поляків, які тоді перебували в будинках українців і, думаючи, що то український напад, вдавали українців»[259]. Ця інформація свідчить, що чимало поляків й українців залишалися добрими сусідами, не улягаючи всезагальній хвилі ненависті. То був не єдиний випадок, коли сусіди поляки й українці домовлялися, що будуть взаємно підтримувати один одного. У разі появи УПА українці мали переконувати, що усі тут українці. Тим часом у разі надходження АК аналогічну роль брали на себе поляки. Проблемою було визначення, з якими саме партизанами доводиться мати справу.

В результаті боїв між поляками та українцями частина території повітів Грубешів і Томашів Люблінський була вкрита згарищами та покинута населенням. Подорож цими теренами офіцер АК Станіслав Ксьонжек описував так:

Порожньо [...] дерева обвуглені, хати понищені, розбиті [...]. То була випалена земля, цілі кілометри [...]. Хати, тільки комини стирчали, і здичавілі коти й собаки[260].

Сила польського підпілля в тих околицях зумовила, що на Люблінщині, на відміну від Волині та Східної Галичини, численних втрат зазнало українське цивільне населення. Серед українських жертв були й представники православного духовенства. Семеро із них були пізніше визнані мучениками за віру та канонізовані в Холмі у червні 2003 року.

Ставлення інших українських угруповань до антипольської акції

Українська Повстанська Армія Тараса Бульби-Боровця

Ще до того, як на Волині постали бандерівські партизанські формування, там уже існувала так звана перша УПА. Її очолював Тарас Бульба-Боровець. До війни він був, мабуть, пов’язаний із петлюрівським рухом і нелегально перетинав кордон із СРСР для виконання розвідувальних завдань. Після вересня 1939 року Боровець втік від радянської влади до Генерального губернаторства, проте вже в 1940 році пробрався через кордон назад на Полісся з наміром створити рух опору.

Після нападу Німеччини на СРСР Боровець із групою своїх прихильників роззброїв радянську міліцію в Сарнах і перейняв контроль над містом. У листопаді 1941 року німці змусили його розпустити підпорядковані йому підрозділи (пізніше кількадесят колишніх підлеглих Бульби-Боровця начебто під примусом взяли участь у страті кількасот євреїв). Відразу ж після демобілізації Боровець, не виключаючи боротьбу проти німців, почав створювати партизанські загони. У грудні 1941 року він обрав для них назву УПА, апелюючи в такий спосіб до традицій антирадянського партизанського руху в 1921 році. Обмеживши збройні дії до мінімуму, Боровець провадив успішну пропаганду. В Генеральному губернаторстві був написаний його портрет, який у вигляді фото розповсюджували серед населення. Завдяки цьому партизани Боровця та назва УПА хутко стали популярними, незмірно більше, аніж сила й впливовість його підрозділів (вони налічували дві-три тисячі чоловік).

Щоб відтягнути момент початку боротьби, Боровець проводив паралельні переговори з німцями та радянськими партизанами, домовившись і з одними, і з другими про припинення вогню. Він також обріс різними політичними контактами. З ним налагодили стосунки група петлюрівських офіцерів і бандерівські дисиденти на чолі з Іваном Мітринґою, яких часто називають лівим крилом ОУН-Б. У співпраці були також зацікавлені мельниківці, зате з бандерівцями від самого початку стосунки укладалися не найкращі. 9 квітня 1943 року відбулася зустріч, на якій один із керівників волинської ОУН-Б поручник Василь Івахів «Сонар» переказав Бульбі пропозицію про співпрацю: в обмін за підпорядкування політичному проводові ОУН-Б за ним зберігалося командування УПА, до якої приєдналися б Військові Відділи ОУН-Б. Восьмий пункт пропозиції «Сонара» був таким:

Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами большевицької партизанки[261].

Бульба-Боровець відповів:

Звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення, а не регулярна армія шляхом репресій. За ворожі польські акти — карати тільки самих винуватців, а не все населення. Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія[262].

Через кілька місяців у спеціальній відозві Боровець так описав нещодавні події:

Ще в березні [...] неконспіративним захованням організаційної сітки [ОУН-Б — Ґ. М.] спровоковано передчасно на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей у могилу та німецькі ляґери, а українське населення віддано під польський терор, фольксдойтчерів т.щ., що прийшли на місце українців. [...] Військові Відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини. Замість сильного фахового удару по німецьких стратегічних пунктах Ваші боєві команданти дали зброю для дітей і жінок, які для спорту почали стріляти на німців з-за кожної хати [...][263].

Дії бандерівців поставили формування Боровця у скрутне становище. 19 лютого 1943 року перемир’я з ними розірвали радянські партизани, що призвело до низки сутичок. У свою чергу, той факт, що бандерівці перейняли собі назву УПА, спонукав Тараса Бульбу змінити