Читати книгу - "Серце гріє"

Олії на місці не виявилося. Двері в кабінет грандмайстра були замкнені. Центральний хол корпусу Хуан-ді — зовсім порожній. Здивований Вен зійшов на другий поверх, але в широких коридорах не було ані лялечки. Нарешті Вен помітив трьох учениць, які збуджено перемовлялися біля вікна. За звичаєм перш ніж наблизитися до дівчат, Вен прислухався, намагаючись розібрати кожне слово.

— Так, уявляєш? Там був справжній елементал! Звичайно ж, майстер Дарт одним ударом його на м’ясо! — очі в учениці сяяли від захвату так, що, здавалося, кидали відблиски на її світле волосся.

— Ні, я чула, що це Нел. Хоча, звичайно, це дурниці. Як такий ідіот міг би зупинити елементала! Сто відсотків, це Дарт! Авжеж, сам він нічого не скаже, він же такий скромний! — підтримала подругу чорнявка, зворушливо червоніючи.

Вен посміхнувся. В одному із завдань йому довелося попрацювати з цим «наймолодшим і найкращим майстром школи». Скромний — останнє слово, яке спало б Венові на думку, якби він описував цю людину. Байдужий — так. Зарозумілий — вочевидь. Здібний — точно. Але скромний? Вен не любив працювати з кимось, і хоча співпраця з Дартом не була найкошмарнішим його спогадом про спільну роботу (юнак принаймні не був тупий мов пробка й не надто педантичний, щоб обурюватися через способи, з допомогою яких Вен наповнював свій гаманець), але все-таки той факт, що поки поруч із Веном був Дарт, Вена не помічала жодна дівчина — зовсім не лестив самооцінці останнього.

— Він повернув Кісімото, й усіх інших, це так круто… — почала перша, але її відразу перебила третя учасниця розмови:

— Там не тільки він був, між іншим. Можливо, звісно, інші йому більше заважали, ніж допомагали, але все одно — команда є команда. Звичайно, кожна мріяла б працювати з та-веєм Дартом, але якби всі мої успіхи приписували йому, я б ще подумала.

— Ой, подумала б вона. Теж мені! — чорнявка манірно повела плечима, зображуючи «міркування» подруги, і відразу переключилася на нову тему: — Але знаєте, все так дивно. Як тільки майстер Дарт повернувся, зчинився такий переполох, як не знаю де. Кісімото вже перевели в синій корпус, із ним щось там зовсім недобре. Інші начебто тут, у лазареті, але до них не пускають! Грандмайстер Гай цілий день у залі для нарад разом із занудою Олією і цим, з пустелі…

— Він такий страшний! Я з ним у коридорі зіштовхнулася й…

— Не перебивай, блін! — (Вен подумки приєднався до вислову.) — Отож, там їх троє, ще й Мора до них приходила. Вони, здається, лаялися. Дуже дивно. Пробачте, вам щось потрібно?

Білявка обернулася до Вена, запитливо втупилась у нього виразними, густо нафарбованими очима.

— Ні. Просто замилувався, — посміхнувся Вен, і поки дами червоніли від несподіваного компліменту, швидко спустився сходами, прямуючи до зали телепортації. Схоже, у школі трапилося щось серйозне. А значить, більшість учителів, майстрів і сото будуть заклопотані. Одні — намагаючись з’ясувати, що ж сталося, інші — приховуючи все це від перших. Усе це було Венові на руку. Що більше уваги мешканці Ормрона приділять події з командою Дарта, тим менше уваги звернуть на дії Вена.

У залі телепортації постійно перебували кілька учениць-помічниць і один з охоронців зали — сото Леонтія, сото Бріан або сото Тосіро. Найпростіше було з Леонтією — наївна та добросердна охоронниця вірила майже всьому, що їй казали. Витягати з таких людей інформацію — суще задоволення. Сото Бріан отримала місце за протекцією дато Феаліса. Здається, вона була якоюсь його далекою родичкою. Бріан знала, що чарівники в курсі, яким чином вона отримала цю посаду, тому з усією запопадливістю намагалася довести всім і кожному, що це заняття їй до снаги. Виражалося це в неухильному дотриманні правил, чого Вен дуже не любив. Але в кожному разі зіткнення з Бріан було набагато кращим за спілкування зі старим Тосіро. Цей вважав залу телепортації священною зоною Ормрона. Старигань ладен був душу витрусити з кожного, хто заходив у його святиню. Хто такий, навіщо прийшов, хто послав, хто посмів — і так далі. До того ж, Тосіро нагадував Вену начальника сторожі одного з міст, у які Вена заносили справи. Заняття майстра не передбачали близьких стосунків із представниками закону, але саме з тим капітаном Вен зіткнувся не на жарт. Отриманий досвід коштував двох зубів і виробив незрушну звичку ніколи не попадатися стражникам.

Ось чому коли він побачив у залі телепортації Леонтію, полегшено зітхнув. Принаймні дізнатися про те, хто з охоронців чергував минулої доби, буде нескладно.

— Ви не бачили тут браслета? — замість привітання звернувся Вен до Леонтії, підозріливо мружачись.

— Браслет? Який іще браслет?

— Ну, вже зрозуміло, що не дешевий. Тут була команда. Новачки. Прямували в… — Вен клацнув пальцями, ніби намагаючись згадати назву міста.

— У Ронтгейм. На північ, — підказала Леонтія.

— Саме так. У Ронтгейм, — Вен озирнувся, ніби обшукуючи залу очима. — І ніхто з учорашньої зміни не заходив?

— Здається, ні. А чому ви запитуєте? — Леонтія остаточно розгубилася.

— Та вже ж не з банальної цікавості, — кинув Вен, його очі звузилися майже до щілинок і втупилися у велике, рожевощоке обличчя сото. — То «здається» — чи не заходив? Нагадую, що п’ятий розділ «положення про функціонування телепортаційних кімнат» говорить, що всі виявлені в залі речі мають бути передані в господарський відділ і потім повернуті власникам.

— Я не розумію… — почала Леонтія.

— Ви не розумієте. А дехто розуміє. Знаєте, як це називається? Крадіжка. І не вперше, — Вен відійшов до вікна, його кроки набули військової чіткості. Зазвичай зсутулена спина випросталася, демонструючи військову поставу. — Хто чергував учора?

— Сото Бріан. Але ми все перевірили, у залі нічого не залишилося.

— Не залишилося? — Вен посміхнувся. — Звичайно ж, ні. Якщо нічого не лишилося, виходить, хтось це «нічого» виніс. Хто з помічників працював учора?

— Ой, я так не згадаю, треба подивитися, — сото вочевидь перелякалася. — Але не може ж бути такого, щоб…

— Що може, а що не може — це ми ще побачимо, — відбився Вен. — Ну, й чого ж ви сидите? Я чекаю!

Леонтія побігла до кімнати керуючого. Там вона тремтячими руками дістала грубу книгу реєстрації, розгорнула на потрібній сторінці та простягла Вену.

— Ось… Тут…

Вен не вдостоїв її відповіді, вивчив графік чергувань і захлопнув книгу.

— Дякую за співпрацю, — церемонно промовив він, але за