Читати книгу - "Грішна"

А тоді різко зупинилася. У горлі запекло, пальці на ручці візка заніміли.

Ріццолі дивилася на відділ дитячих товарів. Побачила маленькі фланелеві піжамки з вишитими каченятами. Схожі на лялькові рукавички, й чобітки, й пухнасті шапочки з балабонами. Стоси рожевих і блакитних ковдрочок для немовлят. Її увагу привернули саме ковдри.

Вона згадала, як Камілла загорнула своє мертве немовля в ніжно-блакитну вовну, огорнула материнською любов’ю, материнським горем.

Кілька разів продзвенів телефон, перш ніж пробитися через цей транс. Вона дістала його, здавлено відповіла:

— Ріццолі.

— Привіт, детективе. Це Волт ДеҐрут.

ДеҐрут працював у лабораторії ДНК. Зазвичай це Ріццолі йому телефонувала, намагаючись підігнати й швидше отримати результати аналізів. Сьогодні ж відповіла похмуро:

— То що ти для мене маєш?

Її очі знову відшукали дитячі ковдрочки.

— Ми звірили материнську ДНК з немовлям, якого ви знайшли в ставку.

— Так?

— Жертва, Камілла Маджіннес, точно мати цієї дитини.

Ріццолі зітхнула.

— Дякую, Волте, — пробуркотіла вона. — Ми так і думали.

— Чекай, це ще не все.

— Не все?

— Є те, чого ви навряд чи очікували. Стосовно батька дитини.

І вона знову повністю зосередилася на Волтовому голосі. На тому, що він збирався їй сказати.

— Що з батьком?

— Я знаю, хто він.

18

Ріццолі в’їхала в сутінкову сірість, заледве бачачи дорогу крізь туман люті. Придбані подарунки були звалені на задньому сидінні разом з обгортковим папером і стрічками, але вона більше не думала про Різдво. На думці в неї була юна дівчинка, що босоніж стояла в снігу. Дівчинка, яка шукала болю, щоби приховати свою агонію. Та ніщо не могло зрівнятися з її таємною мукою, жодні молитви чи шмагання не могли втишити крик душі.

Коли детектив нарешті проїхала між гранітними колонами до будинку батьків Камілли, була вже майже п’ята, і плечі в неї затерпли від довгої подорожі. Вона вийшла з автомобіля, вдихнула колюче солоне повітря. Піднялася сходами, натисла на кнопку дзвінка.

Їй відчинила темнокоса домоправителька, Марія.

— Вибачте, детективе, місіс Маджіннес немає. Вона на вас чекала?

— Ні. Коли вона повернеться?

— Вони з хлопцями поїхали на закупи. Мають повернутися до вечері. Гадаю, це ще година.

— Тоді я зачекаю.

— Я не певна…

— Складу компанію містерові Маджіннесу, якщо ви не проти.

Марія нерішуче впустила її в будинок. Жінка звикла слухатися інших і не стала б зачиняти двері перед правоохоронцями.

Ріццолі не потрібно було показувати дорогу: вона пройшла тією ж полірованою підлогою, що й минулого разу, повз ті ж морські пейзажі й увійшла до морської кімнати. Протока Нантакет-Саунд мала зловісний вигляд, вітер гнав хвилі з білими баранцями. Рендолл Маджіннес лежав у лікарняному ліжку на правому боці, розвернувшись обличчям до вікна, щоби бачити, як збирається шторм. Місце в першому ряду на виставу природи.

Медсестра, яка сиділа поряд із ним, помітила відвідувачку, підвелася.

— Вітаю.

— Я детектив Ріццолі, поліція Бостона. Чекаю на місіс Маджіннес, то вирішила зазирнути до містера Маджіннеса, дізнатися, як у нього справи.

— Без змін.

— Як взагалі він прогресує після удару?

— Ми вже кілька місяців займаємося фізіотерапією, але порушення дуже серйозні.

— Вони незворотні?

Медсестра глянула на пацієнта, тоді жестом показала Ріццолі, щоб вона йшла за нею.

У коридорі вона мовила:

— Не люблю говорити про нього, коли він чує. Знаю, він усе розуміє.

— Звідки ви знаєте?

— З того, як він дивиться, як реагує на різні речі. Хоча він і не говорить, мозок у нього працює. Сьогодні я ставила його улюблену оперу, «Богему», і бачила в його очах сльози.

— Може, це не від музики, а від відчаю.

— Авжеж, він має для цього привід. Минуло вісім місяців, а краще майже не стало. Прогноз дуже похмурий. Він майже точно вже не зможе ходити, буде паралізований з одного боку. І щодо мови… — Вона сумно похитала головою. — Інсульт був обширний.

Ріццолі розвернулася до морської кімнати.

— Якщо хочете піти випити кави чи просто пройтися, я радо з ним посиджу.

— Ви не проти?

— Хіба що йому потрібен особливий догляд.

— Ні, нічого такого не треба. Просто поговоріть з ним. Він буде вдячний.

— Так. Поговорю.

Детектив повернулася до морської кімнати, підсунула стілець ближче до ліжка. Сіла так, щоб бачити очі Рендолла Маджіннеса. Щоб він точно не уник її погляду.

— Привіт, Рендолле, — мовила вона. — Пам’ятаєте мене? Детектив Ріццолі. Я розслідую вбивство вашої дочки. Ви ж знаєте, що Камілла померла, правда?

Вона побачила спалах смутку в сірих очах. Визнання того, що він розуміє. Що він за нею тужить.

— Яка ж вона була красуня, ваша Камілла. Але ви й це знаєте, так? Чи ж можна інакше? Щодня ви бачили її в цьому домі. Бачили, як вона виросла, стала молодою жінкою. — Ріццолі помовчала. — І бачили, як вона зламалася.

Очі пильно дивилися на неї, всотували кожне слово.

— То коли ти почав її трахати, Рендолле?

За вікном над протокою носився вітер. Навіть у напівзгаслому світлі білі баранці яскраво сяяли — мазки бурі в темному морі.

Рендол Маджіннес більше не дивився на неї. Він перевів погляд униз, відчайдушно уникаючи її очей.

— Їй було всього лиш вісім, коли її мати вкоротила собі віку. І от у Камілли немає нікого, крім татка. Вона потребує тебе. Довіряє тобі. А ти? — Ріццолі з огидою похитала головою. — Ти знав, яка вона тендітна. Знав, чому вона виходила на сніг босоніж. Чому замикалася в кімнаті. Чому втекла в монастир. Вона від тебе втікала.

Детектив схилилася над чоловіком. Достатньо близько, щоби вловити слабкий запах сечі з підгузка для дорослих.

— Коли вона того єдиного разу приїхала додому, певно, думала, що ти її не торкнешся. Що хоч раз даси їй спокій: дім був повен родичів, усі з’їхалися на похорон. Але тебе це не спинило. Правда ж?

Він досі опускав очі, досі уникав її. Ріццолі присіла біля ліжка. Так близько, що, хоч куди б він дивився, вона була тут, перед ним.

— То була твоя дитина, Рендолле, — сказала вона. — Навіть твоя ДНК не потрібна, щоб це довести: надто багато схожості з материною. Усе записано там, у ДНК маляти. Дитини інцесту. Ти знав, що вона завагітніла? Знав, що загубив власну дочку?

Ріццолі сіла на стілець, трохи посиділа, не зводячи з нього очей. Було тихо, і вона чула, як пришвидшується його дихання — галасливі вдихання людини, яка відчайдушно хоче втекти,