Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Викличте лікаря, звідти! — підліток показав рукою на шпиталь по інший бік вулиці. — Терміново!

— Так-так! Я хутко! — відповів чоловік і тут же перебіг дорогу. Зник у арці.

Андрюсові здалося, що він став розуміти французьку.

— Зараз прийде лікар! Не турбуйтесь! — промовив хлопчик англійською.

— Дякую! — видихнув Андрюс.

Минуло не більше двох хвилин, як із арки вибігли двійко санітарів із ношами. Вони підняли Андрюса з асфальту, і він відчув невагомість. Немов кудись полетів. Знову із заплющеними очима. Знову в безгучному просторі.

Все навколо щезло. Зник сліпий хлопчик із білою телескопічною палицею і теплою долонею руки. Щезла кав’ярня. Зникло відчуття важкості свого тіла.

Розділ 42. Єна. Земля Тюринґія

Найкращий спосіб вижити в чужому краю — це почати годувати людей, серед яких опинився, їжею, своєю їжею. Їжа, вона як пісня. Чужа їжа, як чужа пісня. Змушує прислухатися, принюхуватися, куштувати. Тих, хто годує, не бояться і не виганяють. Їх терплять, а іноді навіть друзями роблять. Адже добре мати приятеля, котрий завжди нагодує. Іноді за гроші, іноді просто так, за дружбу.

Зупинився Кукутіс перед кафе на околиці Єни. Вечір вже настав, затемнивши засніжену дорогу, зробивши світло вікон і вітрин яскравішим і перетворивши яскраву неонову вивіску над кнайпою у веселий атракціон для очей.

— «Yenibosna», — прочитав Кукутіс вголос, і губи його всміхнулися.

За скляними дверима і двома вікнами, за простенькими прямокутними столиками, яких нарахував Кукутіс шість штук, сиділо кілька молодиків — смаглявих, східної зовнішності. Ліворуч від столиків за стійкою закладу стояв вусатий чорнявий чоловік, старший віком від відвідувачів, але молодший за Кукутіса. Стояв і замислено дивився на своїх клієнтів, котрі більше балакали, судячи з міміки і жестів, ніж їли, судячи з усе ще повних картоплі-фрі та м’ясної тирси кебабів тарілках.

За спиною у кухаря оберталося повільно у вертикальному газовому грилі смажене у червоно-блакитному полум’ї кебабне м’ясо.

— Єнібосна, — прошепотів Кукутіс, намагаючись розкусити це знайоме слово.

А воно не розкушувалося, не ставало зрозумілим, хоча явно зустрічалося вже в Кукутісовому житті.

— Еге! — ожили раптом його очі, віддзеркалюючи думку-підказку, що вибралася з глибин старечої пам’яті. — Босна — це ж Боснія! Сараєво! Так, півслова вже зрозуміло! — кивнув він сам собі. — Єні... Єні, де ж я ці півслова чув?

Повз тротуар, де затримався перед кнайпою Кукутіс, проїхав вулицею низенький просторий автобус, наповнений світлом і пасажирами, як акваріум водою та рибками.

— Єні, — повторив Кукутіс, озирнувшись услід автобусу, що рушив. І в роті цього разу якийсь смак далекий з’явився, немов у язика, без допомоги якого жодне слово не вимовиш, своя пам’ять була.

Облизав Кукутіс пересохлі губи, кінчиком язика до морозного повітря торкнувся. Але повітря не було занадто морозним.

— Єні, — ще раз прошепотів Кукутіс, і смак далекий наблизився, немов пам’ять язика сама цей смак вгору виштовхувала, на язик заганяла. — Аніс! — Упізнав нарешті смак Кукутіс. — Точно, аніс! «Єні Ракі» — негайно задзвеніло в голові колись давно почуте словосполучення, що позначало турецьку анісову ракію. І язик, немов зрадівши разом із Кукутісом і водночас окремо від нього тому, що згадалися старому ці півслова, попросив безсловесно повернути той самий смак, який вони позначали, на той самий, хоч і постарілий язик.

«От шалапут! — подумав про свій язик Кукутіс. — Ти ба, що вигадав, мною командувати!»

Але права дерев’яна нога немов сама до порога кафе зробила крок. Лівій, живій, залишалося тільки другий крок зробити.

Зайшов Кукутіс усередину, і ніхто на нього й не глипнув, ніби він прозорим і невидимим став.

Зупинився відвідувач перед кухарем. А кухар — весь у білому, в білій куртці кухарській із такою вишитою на правій нагрудній кишені назвою кафе, як і на вивісці — «Yenibosna». Кудись уперед перед собою задумливо споглядає, а відвідувача не бачить.

— Guten Abend![32] — сказав йому Кукутіс німецькою, хоч і бачив, що не німець перед ним. Однак навколо — Німеччина, якою ж ще тут балакати?

— Guten Abend, — здригнувшись, відповів кухар, прокинувшись від своїх думок.

— А чому ваше кафе «Анісовою Боснією» називається? — спитав його Кукутіс німецькою.

Смаглявий кухар округлив свої оливкові темні очі.

— Ні, — спростував він, розглядаючи відвідувача. — Кафе називається «Yenibosna», тобто Нова Боснія. Так район у Стамбулі називається. Я там виріс.

— Я там був, — згадав Кукутіс.

— В Єнібосні?

— Ні, у Стамбулі. Давно. Намагався одного моряка врятувати, — Кукутіс дивився прямо в оливкові очі кухаря, чув за спиною тиху, але дуже жваву і незбагненну розмову інших відвідувачів, чув турецьку мову.

— А я думав, що Єнібосна — це як Єніракі! — зізнався після паузи Кукутіс.

Кухар обернувся, рукою вказав на пляшки ракії, що стояли на полиці за його спиною.

— Хочете? — спитав.

Кукутіс кивнув.

— Сідайте! — кухар вказав одноногому відвідувачеві на вільний столик у самому кутку кафе, поруч із шафою-холодильником, в якому пиво і лимонад пластиковими та бляшаними рядами стояли.

Кукутіс сів. Поставив кухар перед ним карафку з водою і маленьку пляшечку ракії — відкриту, без корка. Сильний п’янкий запах анісу тут же в ніс ударив.

— Їсти? — спитав кухар німецькою.

— А старими турецькими лірами заплатити можна? — поцікавився Кукутіс, згадавши, що десь у нозі сховані турецькі срібні монетки, що залишилися у нього від останньої мандрівки до Стамбула. «Коли ж це було?» — замислився він.

— Звісно, можна, — відповів кухар. — Дюрум-кебаб підійде?

— Авжеж! — Кукутіс рішуче кивнув.

Розділ 43. Анікщяй

Вітас вийшов із міжміського автобуса щасливий і радісний. Обійняв Ренату, котра чекала його на платформі автовокзалу, притиснув міцно до грудей, поцілував у щоку.

— Все, тепер точно можна сказати, що батько мій недаремно життя прожив! — сказав він із гордістю. — Стартовий капітал є! Цю справу треба відзначити! І перший тост — за божевільну Америку!

— Відзначимо! — Строго і з любов’ю у погляді відповіла Рената, звільняючись потихеньку від його обіймів. — Але тільки чаєм! Поїхали в кафе! І солодкого до чаю візьмемо!

Вітас слухняно відпустив її.

— Іноді мені здається, що ти за мене років на десять старша! — зауважив він, не прибираючи з обличчя все ще радісну посмішку.

Погляд Ренати, гострий, як голка, вколов Вітаса прямо в вічі.

— Я погано виглядаю? — поцікавилася вона напружено.

— Ні, — Вітас відмахнувся від її слів і погляду рукою. — Просто ти розмовляєш зі мною