Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

«Від кого домагається?» — спитав.

«Царський посол у Стамбулі, Толстой, пропонував великому муфтієві 300.000 талярів, погадайте, які великі гроші, триста тисяч талярів, якщо він пособить видачі його світлости пана гетьмана».

«Замовчіть! — сказав Войнаровський, побачивши когось із сторонників Горленка. — Йдіть у напрямі річки, за хвилину прийду туди».

Швед помандрував.

«Триста тисяч, триста тисяч! — повторив Войнаровський. — Розщедрився цар. Мабуть, дуже заманулося Мазепи».

В очах потемніло йому. Це не будь-що. Гроші величезні. Такої суми ще за жодну голову не давали. Цар тепер може Мазепиними таки талярами за Мазепу заплатить, себто Мазепа сам себе продасть. От тобі й історія. А як Мазепа, тоді, значиться, і Войнаровський, і Ганна Обидовська, і всі, що біля нього… Перше враження прохололо. Ніби туман розвівався з-перед очей. Ще тільки до висок наче хтось молотком стукав. Постояв хвилину, обтер хустиною чоло й пустився в напрямі ріки.

«Триста тисяч», як триста собак, бігло за ним, брехали, шкірили зуби, грозили, що розідруть на шматки. Триста тисяч! «Чи він їх прийняв?…» Чому він перервав розмов зі шведом і тепер найважнішого не знає, чи муфтій прийняв ті сотки тисяч, чи ні…

Шведа над річкою не було. Войнаровський шукав синього каптана вздовж берега направо й наліво; не було.

Аж побачив у воді шведа. Купався.

«Так краще, Eurer Gnaden. Підзору не буде. А то всякому в очі впадає, що я балакаю з вами. Національність голого чоловіка тяжче пізнати та ще, якщо він вище пояса в воді».

Войнаровський завидував шведові, що міг спокійно жартувати. «Мені, — відповів, — байдуже, чи ви в мундурі чи без. Кажіть, прийняв великий муфтій тії гроші, чи ні?»

«Чорт його зна, чи прийняв. Ваша милість знають, гроші лакома річ, та ще такі великі».

«То правда. Важко знайти людину, щоб не полакомилась».

«Правда! Може казати, що не прийняв, а на ділі прийняв і тихцем своє робить. Знаємо тих праведників з-під стягу Магомета. їм щоб лише гроші. Наш чоловік задовольниться будь-чим, а йому зараз триста тисяч. Подавився б ними».

Швед почував себе безпечним і не жалував слів: «Не люблю я цього баранячого лою, смороду часнику й запаху кави, це культурну людину до млости довести може, рівно як московський квас і той їх якийсь окремий кацапський дух… О, пардон»… і щез під водою, на те, щоб кілька сяжнів дальше виринути й ще раз, і ще. Хитрий швед. Побачив людей, що проходили мимо, а як пройшли, струснув гобою «Wie ein Pudel!»[16] і далі балакав: «Гарна вода, а тепленька яка! Не скупаються Eurer Gnaden?»

Войнаровський купався в смертельному поті. Його кров, не вода заливала. Кривавилося серце на саму згадку, що гетьмана могли б видати цареві, а з ним і їх. Почував себе, як на вулкані.

«Муфтій — дурне, — почав до шведа, який стояв перед ним із заложеними руками, наче статуя з бронзи. Муфтій — пусте, але що падишах сказав?»

«Падишах на жадання царя, щоб не давав приюту гетьманові Мазепі і його зрадливим людям, буцімто обрушився на Толстого і відповів, що це вже його діло, кого він має гостити в своїй державі, а кого ні. Але цар, мабуть, не знає, а коли знає, так, може, забув, що пророк, хай його ім'я буде прославлене повіки, що пророк виразно забороняє видавати тих, які, гонені судьбою, шукають приюту в його ісповідників. А що падишах вважає себе одним із найвірніших і найпослушніших ісповідників пророка, так тоді тут і бесіди про те бути не може, щоб він видав гетьмана Мазепу».

«Ви певні, що падишах, так, а не інакше відповів царському послові?»

«Певний бути не можу, бо що нині певного на світі, але з такою реляцією посол від падишаха до його милости нашого короля прийшов. Ще й буцімто переказав сераскірові, щоб він його милість пана гетьмана з приналежними почестями гостив».

«Себто з якими?»

«А може, перед гетьманським наметом поставлять військову турецьку сторожу, як перед королівським стоїть. Може, що друге, не знаю».

«Сторожа», — повторив за шведом Войнаровський і пригадав собі, як то й шведська сторожа колись біля гетьмана стояла і пощо. А про турецьку сторожу, то вже краще не казати. Честь, чи неволя?

«Eurer Gnaden, скупайтеся, — запрошував швед, — це прямо солоамська купіль, я себе на десять літ молодшим почуваю».

«Так тоді не купайтеся довго, бо як помолоднієте на двадцять, то мені не буде що з вами балакати», — відповів Войнаровський. Його сердило, що швед поводиться так безжурно, аж буцім неповажно. Але другого вірника в королівській канцелярії не мав, так мусів йому потурати.

«А король що? — спитав, пишучи щось шаблею по піску. — Що король на це?»

«Що ж би? Не знаєте нашого наймилостивішого пана? Сміявся. А то дурний цар, вигукував, а то дурний цар! А потім сів на коня, поїхав над ріку і переплив її, там і назад. Він знов такий, як і перше був. Не піду, каже, звідси, поки не наб'ю Петра. І що ви зробите з таким? Жменьку людей має при собі й збирається царя бити». Розсміявся, ще раз пірнув — винирнув, струснув воду з себе, виплював її з рота, поколупав в усі і підійшов під берег, ближче до Войнаровського. «А як ваша милість гадають, поб'є наш король царя, чи ні?» — спитав нараз поважно.

Войнаровський тільки раменами здвигнув. Ось тобі вождь і ось тобі військо. Вождь побитий, з армії тільки марні окрухи лишились, а військо все-таки вірить у його непобідимість. А в нас? У нас ще й перша твердиня не здалась, а вже старшини захитались. І чого? Та ж рішення битви під Полтавою висіло на волоску. Цар в останній хвилині побідив, чого ж вони наперед повтікали? Зрадники, чи труси?

Швед, не діждавшися відповіді, торочив своє: «Я вашій милості голову свою кладу, що коли б король під Переволочною не здавав армії на Левенгавпта, то не Меншиков наших, а наші Меншикова загорнули б у полон, як рибу в сак. Короля Карла там бракувало, так само, як під Лісною і під Полтавою, бо під Полтавою побили не короля Карла, а графа Реншільда, правда?»

Войнаравський не брався перечити. Його зворушувало оце довір'я жовніра до свого вождя. Притакнув головою: «Авжеж, авжеж».

«Ваша милість, — почав знову швед, — може собі гадають, що я зраджую тайни мого пана?»

«Я собі того ніяк не гадаю», — заперечив Войнаровський.

«І добре, бо я скорше собі кулю в лоб пустив би, ніж мав би