Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Седі! — вигуком перервав його Джиммі.

— Авжеж, Седі Дін. А ви начебто здивовані? Хіба ви не знали?.. не здогадувались про мої почуття до Седі? — щиро здивувався Джемі. — Невже я аж так ретельно це приховував? Я, звісно, намагався, але…

Він іронічно усміхнувся і безнадійно махнув рукою.

— Так, старий, ти справді досконало приховував це! В усякому разі, від мене! — радісно вигукнув Джиммі.

Щоки його знову запашіли, а очі засвітилися щастям.

— Отже, Седі Дін? Чудово! Я вас вітаю, і, далебі, так і є, як сказала б Ненсі, — просторікував Джиммі, радісно збуджений відкриттям того, що Джемі кохає не Полліанну, а Седі!

Джемі натомість скривився і сумно похитав головою:

— Наразі, жодні привітання не приймаються. Розумієте, я ж їй навіть нічого ще не казав. Але думаю, вона таки здогадується. Я вважав, що взагалі усі здогадуються… Зрештою, на вашу думку, хто б це міг бути, якщо не Седі?

Джиммі збентежився, зніяковів, а тоді випалив:

— Я вважав, це Полліанна…

Джемі посміхнувся.

— Полліанна — чарівна дівчина, і я її дуже люблю. Але це не кохання, так само як у її ставленні до мене. До того ж, скидається на те, що інша людина могла б скоріше зізнатись у своїх почуттях до неї. Хіба не так?

Джиммі зашарівся, наче підліток, здогадуючись, про що йде мова.

— Ви думаєте, є така людина? — перепитав він удавано байдуже.

— Ще б пак! Джон Пендлтон!

— Джон Пендлтон?! — здригнувся Джиммі.

— Що ви тут розповідаєте про Джона Пендлтона? — запитав жіночий голос.

До них з усмішкою підійшла місіс Керю.

Джиммі, що вдруге за останні п’ять хвилин зазнав цілковитого краху своїх мрій, насилу опанував себе, щоб привітатися з нею. Натомість, Джемі обернувся до неї і сказав з упевненістю знавця:

— Нічого такого. Я щойно сказав тільки, що Джон Пендлтон був би засмучений, якби виявилося, що Полліанна кохає когось іншого, а не його.

— Полліанна?! Джона Пендлтона?!

Місіс Керю, наче не тримаючись на ногах, сіла на стілець, що трапився поруч. Якби молоді люди не були заглиблені у власні почуття, вони б неодмінно помітили, що усмішка раптом зникла з її обличчя, а в очах з’явився дивний вираз, подібний до переляку.

— Звісна річ! — запевнив її Джемі. — Невже ви не помітили, скільки часу вони згаяли разом того літа? Чим у такому разі ви були засліплені?

— Мені здавалось, того літа він гаяв час із нами усіма… — невпевнено пробелькотіла місіс Керю.

— Не так багато, як з Полліанною, — наполягав Джемі. — А того дня… чи ви забули?… коли ми обговорювали, чому Джон Пендлтон неодружений, Полліанна червоніла і затиналась, а тоді нарешті сказала, що він намірявся одружитись… одного разу. Я одразу замислився тоді: чи не було між ними чогось такого? Хіба ви не пригадуєте?

— Так, начебто пригадую… тепер, коли ти згадав про це, — стиха проказала місіс Керю. — Але до цієї миті якось не замислювалась…

— Але я можу все пояснити! — втрутився Джиммі, облизуючи пересохлі губи. — Джон Пендлтон, насправді, був колись закоханий не в Полліанну, а в її матір!

— Закоханий у матір Полліанни?! — здивовано вигукнули два голоси.

— Так. Він був закоханий у неї упродовж багатьох років, наскільки я розумію. Але вона не відповідала взаємністю на його почуття. Вона кохала іншого, молодого священика, за якого зрештою вийшла заміж. За батька Полліанни.

— Ох! — зітхнула місіс Керю, раптом нахилившись уперед. — То ось чому він ніколи не одружувався…

— Так, — підтвердив Джиммі. — Отож, нічого не підтверджує припущення Джемі стосовно його кохання до… до Полліанни. Він кохав її матір.

— Навпаки, це тільки підтверджує моє припущення, — впевнено похитав головою Джемі. — Розважте самі: колись він кохав її матір. Але не зміг з нею побратися. Хіба не природно, що тепер він закохався в її дочку… і домагається взаємності?

— Ох, Джемі, який ти вигадник! — нервово підсміюючись, дорікнула йому місіс Керю. — Життя — не дешевий любовний роман. Полліанна аж надто молода для нього. Джон мав би одружитися на жінці зрілого віку, а не на дівчині… Тобто, — несподівано почервонівши, виправилась вона, — я хотіла сказати, якби він планував одружитись.

— Резонно. Але що як він таки закохався у дівчину? — уперто стояв на своєму Джемі. — До того ж, подумайте… чи надійшов хоча б один лист від Полліанни, у якому б вона не згадувала, що Джон Пендлтон щойно був у неї? Крім того, ви в курсі, як він сам відгукується про Полліанну в своїх листах?

Місіс Керю несподівано підвелась.

— Авжеж, я знаю, — буркнула вона, дивним жестом начебто відкидаючи від себе щось неприємне. — Але ж…

Вона не доказала і квапливо вийшла з кімнати. Повернувшись за якусь мить, вона на власний подив побачила, що Джиммі вже пішов.

— Отакої! А він поїде з нами на пікнік, що ми влаштовуємо для дівчат? — вигукнула вона.

— Я теж так думав, — насупив брови Джемі. — Я не встиг навіть оком змигнути, як він утік. Тільки пробелькотів на прощання якісь вибачення, мовляв, йому треба кудись терміново їхати, і він прийшов тільки, щоб повідомити, що на пікнік не поїде… Боюсь, — очі Джемі знову світилися радісними мріями, — я не розчув до ладу, що він сказав. Мої думки були зайняті іншим.

Він тріумфально вручив місіс Керю обидва листи, які за весь час не випустив з рук.

— Ох, Джемі! — прошепотіла місіс Керю, прочитавши обидва листи. — Як же я пишаюсь тобою!

На очі їй навернулися сльози, коли вона побачила вираз цілковитого щастя на обличчі Джемі.

Розділ 29. Джим і Джон

Того суботнього вечора, на станції Белдінґсвіль, з поїзда вийшов дуже рішуче налаштований молодий чоловік з масивним вольовим підборіддям. Іще рішучіше налаштований, молодий чоловік з вольовим підборіддям промарширував наступного ранку — ще й десятої не було — по-недільному сонними вуличками містечка, аж до обійстя Гаррінґтонів. Помітивши любі його серцю русяві коси на гарно посадженій голівці, що саме промайнули в районі перголи, молодий чоловік обминув ґанок, перетнув галявину і пройшов садовими стежинками просто до власниці русявих кіс.

— Джиммі! — сахнулась Полліанна від несподіванки. — Звідки ти взявся?

— З Бостона. Приїхав учора ввечері. Полліанно, мені треба було з тобою побачитись.

— Зі мною… побачитись?

Полліанні знадобився певний час, щоб опанувати себе. Джиммі, несподівано поставши в арці перголи, видався їй таким кремезним, показним, і таким… рідним, що вона боялася мимоволі виказати очима і всім своїм виглядом щось навіть більше, ніж просто захват.

— Так, Полліанно, я хотів… тобто, я подумав, що… Я боявся, що… Ох, Полліанно! Хай йому грець! Не вмію я ходити околяса. Я мушу одразу до суті… Така моя вдача. Досі я тримався осторонь, а