Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

— Палич мьорзнєт, — так само моментально одягнувшись, мявкнув Павлов і додав: — Магу пазнакоміть с папой. — До чого це було сказано, не здогадувався ніхто, навіть автор.

Паштет часто вживав фрази, не особливо пов’язані з контекстом. Броніславович вирішив закінчити трудовий день на позитиві. Він повернувся до узбека:

— Так, Камал, ти... ета, абасци там, гдє зудіт, а ти... здоров, — він якось сумно-весело глянув на Паштєта.

— Я Каміль, — натягуючи штани, спробував усправедливитися узбек, але Броніславович уже забув про нього. Він робив усе водночас — збирав папери, знімав халат, складав у голові плани на вечір: чи то погортати підручник судової медицини, чи то випити пару пляшок пива. Вже у дверях він повернувся й тикнув пальцем кудись надвір:

— Там плакатік павєштє, — і вибіг так, як умів бігати тільки він — якось бочком, як краб. Ми з Паштетом переглянулися.

— Он пєдік? — з надією запитав Паштет.

— Вродє нє, — не зовсім впевнено відповів я.

— Желєзний чєл, — резюмував Паштет.

— А ти, нормальний? — глянув я на нього впритул. — Показивать пєтуха каждому?

— Я за ето єму нарісую миш! — закінчив він наш діалог і реально намалював на столі шариковою ручкою афігєнну мишу, яка роздивляється свій піцюрик у лупу.

Малюнок був величиною з відкритку, і я підозрюю, що Броніславович потім той кусок стола відрізав лобзиком і вставив у рамочку над ліжком. Я звик до Броніславовича аж через рік. Тоді вже був мільйон доказів непричетності нашого героя ані до педофілів, ані до пєдіків, просто він любив свою справу й самовіддано тішився подарункам долі, які часом на нього падали, як тішиться шофер, коли дістає нову резину до свого КрАЗа, як радіє сантехнік, коли бачить, як знову ожило, булькаючи, щойно відремонтоване ним очко. Це природно! І це правильно! Людям має приносити задоволення обрана ними професія.

Ми з колегою вийшли на двір, зловили там Каміля, який курив вже третю підряд, приходячи в себе десь дуже здалеку, і наказали йому прибити плакат над входом у відділення. За тиждень ми його знову перевішували, змусивши вже двох рускіх чуваків, бо Каміль прибив його догори ногами — для читача Корану кирилиця однакова, що вверх, що вниз. Підходив час вечері, й ми потеліпались у бік гаража, де були ще два мої кенти, єдині солдати строкової служби в госпіталі — водії начмеда та начальника госпіталя — Вовчик і Вітя.

Володя Шконда був чуваком романтичним в душі, круто грав дві пісні на гітарі й під моїм керівництвом півтора року здирав соляк групи Bucksfizz з пісні Londontown. Вітя був простішим, щоб не сказати — зовсім простим. Він постійно говорив різнокаліберну фігню та розчісував до крові пробор на голові — рівно посередині, як це роблять справжні, непідробні, ісконно рускі рагулі. Гребінець, величиною із граблі, стирчав у нього із задньої кишені ручкою вгору, якщо його там не було, то це був не Вітя.

Я любив ходити до цих чуваків. Більшість часу вони проводили за парканом нашої установи та розказували масу історій, не зв’язаних із життям всередині периметра, які в наш час можна було б прирівняти хіба до перегляду фільму в крутому 3D-кінотеатрі. Вони не любили Паштєта. Вовчик — за те, що йому ніколи не світило стати таким дивним і водночас крутим, а Вітя просто не любив, бо він не любив, коли з десяти сказаних слів він розумів одне. Його власна фраза відносно Паштєта характеризує його ставлення до нього значно яскравіше, ніж я би спробував пояснити:

— Я б єво на гражданкє... — і, смачно сплюнувши, він пробував незв’язними звуками мичання, гудіння, хрипіння підшукати ТЕ слово, — що б він із ним зробив.

А оскільки слово те сиділо так глибоко, що Віті не вистачало сил витягнути його назовні, то і ми всі задовольнялися почутим, адже суть бажань можна було зрозуміти. Паштєт, не доходячи сто метрів до гаража, раптом різко повернув наліво і почалапав у бік клубу, де мешкав — у вигляді знаку запитання, одягненого в коричневий солдатський халат і чорні кирзові шльопки. Я тоді ще не звик до таких перепадів, тому довго дивився йому вслід. Нарешті, я зрозумів, що він трансформувався в якусь інакшу систему координат, де я не існую, і сверли чи не сверли його ззаду очима, ефекту не буде, побіг до пацанів.

У гаражі було людно. Крім двох воділ, там був ще Сємьонич, водій нашої Нюшки — старої санітарної розвалюхи, яку ніхто не міг списати, бо термін її експлуатації закінчився по документах ще в 43-му, десь на Курській Дузі, а на ній досі возили бідак у дурдом. Ці люди займали одну половину битовки, а на другій розвалився Рома Мордухович. Щоб не ділитися маминою передачею із цілим колгоспом у відділенні, він винайшов спосіб заточити все привезене у гаражі. Там Рома завжди був поза конкуренцією. Вітя постійно щось трендів і тому не дуже встигав їсти. Вовчик їв весь час, але в нього, по-перше, був маленький рот, а по-друге, він занадто довго ржав з моїх дешевих приколів, якими я набув популярності серед цього квартету. А Сємьонич мав 700 років, і один бутерброд із червоною ікрою вганяв його в такий транс, що він ще годину марив і, повільно пережовуючи, шепотів:

— Сука. Су-у-у-ука...

Рома ж у транс не впадав, і рот у нього був, Богу дякувати, грандіозний. Він молотив усе двома могутніми жорнами, які в процесі еволюції невідомим чином передалися йому від тиранозавра. Навіть тоді, коли Рома ржав, він міг робити це, не відриваючись від основного заняття: по спині розміром з піаніно перекочувалися горби, а із глибин легенів виривалися ритмічні звуки дизельного мотора підводної лодки:

— Ух, ух, ух! — приблизно так.

На столі ще було процентів із 50 того, що привезла мама Роми. Маму я бачив вдень у нашій альтанці. Тоді вони з сином мило спілкувались, не дивлячись одне на одного, а батько Роми протягом години курив у машині, після чого вона стала нагадувати міні-модель крематорію. Я підсів до столу та зрозумів, що починати розказувати приколи вже