Читати книгу - "Історія держави і права України"

була загальна військова рада, право участі в якій мали без винятку всі козаки. Участь в роботі січової ради розглядалась одночасно як право і як обов’язок, тому козаки, що перебували на територіях Запорозьких Вольностей або, навіть, за їхніми межами, намагалися завчасно повернутися на Січ. Рада скликалася за потреби й обов’язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані. На раді вирішувалися найважливіші питання — вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність.

Організаційно січова рада складалася з малого (старшинського) кола і великого кола рядових козаків, причому перевага при вирішенні питань віддавалась останньому. Формально в колі кожен мав рівне право голосу. Але підрахунку голосів не існувало, на око або на слух визначалась думка більшості присутніх. Зрозуміло, що за відсутності регламентних процедур такий широкий за складом орган не міг належно організувати обговорення та вирішення питань.

З середини ХVIІІ ст. загальна військова рада починає діяти також як законодавчий орган, який видає загальнообов’язкові норми, що фіксуються в письмовому вигляді. Так у 1764 р. рада ухвалює: злодіїв, ватажків злодійських партій, передержувачів і покупців краденого нищити; завести взаємний догляд між козаками; ручатися за винних чи причетних до злодійства забороняли; за кошовим визнавали право звільняти несправних курінних отаманів і призначати інших; від кошового відбирали право помилування.

В період Нової Січі царський уряд намагався обмежувати запорожців в їхніх правах, в тому числі й праві вибору військової старшини. Але запорозька громада не дуже прислухалася до вимог російських урядовців і продовжувала самовільно обирати й скидати всю свою військову старшину.

Існували також ради (сходки) по куренях і паланках, на яких козаки цих підрозділів вирішували власні військово-адміністративні та господарські питання, обирали своїх ватажків — курінних отаманів й паланкових полковників та курінну й паланкову старшину.

Управління військовими, адміністративними, судовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького відала військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Наступні після них старшини і військові службовці лише допомагали їм і виконували їхню волю.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й у певному розумінні духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. У мирний час він очолював управління січовою організацією на всій території Запорозьких Вольностей.

Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв воєнну здобич, прибутки, царське жалування, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, отримував королівські й сеймові конституції, царські укази, гетьманські універсали й ордери, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Він приймав із Києва духовних осіб і призначав духівництво для січової та паланкових церков. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду. З огляду на постійну залежність від січової ради та короткотерміновість перебування на посту, січовий отаман, звичайно, являв собою вид органу республіканського типу. Офіційно кошовий титулувався „мосціпане отамане кошовий”, „його вельможність пан кошовий отаман”, „його благородіє пан кошовий отаман”; неофіційно ж звався „батьком, панотцем, вельможним добродієм”.

Побут кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнявся від життя простих козаків. Після обрання він продовжував перебувати у тому самому курені, що й раніше; стіл і страва його були разом із козаками куреня. Лише під кінець історичного існування Січі, кошові отамани, як і вся військова старшина стали отримувати царське жалування, заводили власні будинки й великі господарства з найманими працівниками. У якості знака своєї гідності під час громадських заходів кошовий отаман тримав у руці булаву або за іншими даними — палицю. На час своєї відсутності у Січі він призначав заступника, який звався наказним кошовим отаманом. Для розгляду частини справ кошовий отаман збирав раду січової старшини, до складу якої крім військової старшини входили курінні отамани.

Військовий суддя був другою особою після кошового отамана і часом заміняв його під іменем „наказного кошового отамана”. На військовій раді його обирали як охоронця тих споконвічних звичаїв та порядків, на яких базувався весь лад козацького життя. Водночас він відав кошторисом і виконував обов’язки скарбника. Крім виконання зазначених функцій, військовий суддя був хранителем великої срібної печатки війська, яку він мусив мати при собі під час військових рад, старшинських сходок чи інших важливих січових заходів, і за необхідності прикладати її до паперів, ухвалених у належному порядку.

Військовий писар відав усіма письмовими справами війська, вів документацію, здійснював облік прибутків та витрат. Серед його обов’язків важливе місце належало зовнішньополітичним справам. Від імені кошового отамана та всього війська він здійснював листування з володарями й вельможами різних держав. Перебуваючи на своїй посаді тривалий час, багато хто з них істотно впливав на політику й громадське життя Запоріжжя. Так в період Нової Січі, з 1734 по 1775 рік, у Війську Запорозькому змінилося лише чотири писаря. Вплив військових писарів посилювався ще й тим, що кошові отамани часто були неписьменними. Проте військовий писар ніколи не намагався показати свою силу, навпаки він завжди тримався нижче свого справжнього становища. Тому, за рідким виключенням, на всіх листах і паперах, що виходили з Січі підписи чи імена писарів відсутні. Зазвичай писар у кінці документа писав формулу: „Атаман кошовий зі всім старшим і меншим низовим Войска Запорожского товариством” разом із прізвищем кошового отамана. При військовому писарі був помічник — виборний військовий підписарій, крім нього іноді ще й кілька „канцелярських службовців”, хоча справжньої канцелярії на Запоріжжі не існувало. Зовнішнім знаком військового писаря була чорнильниця в довгий срібній оправі (на польській „каламар”), яку він під час зборів громади тримав за поясом.

Військовий осавул відповідав за громадський порядок, стежив за ладом і пристойністю серед козаків. На нього покладалися військово-поліцейські й комендантські функції із забезпечення громадського порядку як безпосередньо в Січі, так і на всій території Запорозьких Вольностей. Він організовував охорону зимівників і шляхів, захищав інтереси війська на прикордонній смузі. До його повноважень також належало виконання інтендантських функцій: заготівка продовольства для війська на випадок війни, приймання хлібного та грошового жалування й розподілення його за наказом кошового. В походах осавул керував військовою розвідкою, під час бою уважно стежив за діями і допомагав тій чи іншій частині війська залежно від ситуації. Помічником йому обирали військового підосавулія. Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев’яна палиця, дещо тонша