Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Як уражені громом заскніли люди.

За навоєм навій зриває й реве.

Ще одна секунда і все пропало.

День. Ніч. День. Ніч. День.

Зриває кожен оберт металу.

День. Ніч. День. Ніч. День.

День,

Дванадцять годин,

Сімсот двадцять хвилин,

Сорок три тисячі двісті секунд.

Обід. Сон. Любов –

Віддавала молодь в мотор.

Ні один з них не відійшов,

Їх було як один – сто.

Кинувсь один зі ста

У чагар електричних колій

Межи написи: смерть! стань!

Навпростець. І цех збожеволів.

Стала секунда – століть міт,

Як поневолених через віки навала,

Літопис тисячі рук, рукопис тисячі літ,

Як історія людства – секунда стала.

Стала секунда – як той день

Восени, коли взяли владу,

Секунда стала – як та ідея

Років п’яти народилась у Радах.

І іде світом, сама як світ

Мільйонів ватт у ночі синій,

І сяє вперед на мільйони літ,

І цей мотор – це її дитина.

Сорок три тисячі двісті секунд,

сімсот двадцять хвилин,

дванадцять годин,

день

один,

другий

день.

Сонце – круг карборунда,

об ванадій витертий.

Обточує вал – день.

–Наздогнати і випередити,

сказав Ленін.

–Це була – та секунда.

Рука на рубильнику. Тріск.

Вилучає силу з струн.

Нога над струнами. Іскра.

Оступивсь і упав на струм.

Гуде урятований цех.

Поволі мотор одгув,

На руках несуть – це

Це те, чим сотий був.

Блідий лікар руку взяв

І завмер. З глухих глибин,

Як спомин зів’ялих трав,

співала серця машина.

Живий. І сну і любови

Молоде тіло зазнає...

Вперед, хлопці! Будьте готовії

Революція не вмирає.

Дивіться: почався день:

– Сорок три тисячі двісті секунд,

сімсот двадцять хвилин,

дванадцять годин,

день.

Сходить сонце-корунд,

об ванадій витертий,

І обточує вал – день,

– Наздогнати і випередити –

сказав

Ленін.

І аґреґат здано до строку. Він гнатиме не тільки заводи консервні і інші. Він гнатиме нафту, що лежить під усією долиною Даґестану від Баку і аж до Грозного.

Пошта переплутала моє прізвище і мені довелося сидіти в маленькому місті шість день, чекаючи на гроші. На шостий вечір я сказав до бакинського пролетаря Серга, секретаря залізничного партосередку, що набридло сидіти вдома, що ходім до інженера Консервбудівництва грати у преферанс, бо при цій добрій нагоді можна побалакати про майбутній консервний завод, про його перспективи і про радісну індустріалізацію Даґестану.[143] Що ж, ходім, сказав Серго, ще зовсім хлопець, і ми знайшли інженера в конторі. Подзвони Михайлові і Бойченкові, мовив Серго. А як твоя робота? А я вже, сказав інженер, я можу йти. А дзвонити немає потреби, вони вже в не в мене на квартирі.

Насправді вони вже були на квартирі. У пальті, шапках вони стояли в кімнаті, з ними прийшли їхні жінки й теж не скидали пальт. Наче в кожного був квиток на потяг за тисячу кілометрів путі і вони зайшли прощатися. Я вирішив посидіти довше, порозмовляти. Я вийшов у сінці і, кинувши кожуха, забарився, шукав, де б його лаштувати.

Коли я повернувся до великої кімнати, на столі вже лежали карти, і партнери в шапках і шубах сиділи біля столу. За спиною кожного з них стояла жінка його. Для мене було вільне місце. Я привітався з усіма – приязна усмішка виблиснула на мить на кожному обличчі, і враз змінилась на зосереджений, напружений, дещо стривожений вираз. «Як сей рік полювання?» – спитав я, щоб ближче познайомитись. Ніхто не відповів, тим самим зосередженим, напруженим, тривожним способом спитано в мене, чи я добре граю в преферанс. «Неважно», – одповів я, і в кімнаті враз запанувала мало не ворожа атмосфера. Але хазяїн мужньо розвіяв її. «Бойченко допомагатиме», – виручив хазяїн, і Михайло роздав карти.

Провінціяльну гру преферанс грається так: чотири є кольори: піки (вино), трефи (жир), бубни (дзвінки), чирва – і в такій послідовності вони старші. Тож найменша – піки, а найстарша – чирва. Узявши листки, картяр вирішає, чи може забрати мінімум шість узяток, і коли може, то вигукує «піки». Другий по черзі картяр може призначити на козиря (світку) вже тільки трефи, бубну або чирву. Отак торгуються, аж перейшовши чирву, можуть іти вже тільки на сім узяток, далі на вісім і так до десятьох. Коли всі відстануть, боючись провалу, той, що брався узяти найбільше взяток у найвищій масті, призначає козир, але не з нижчої масти, ніж та, до якої торгувався. Візьме стільки, скільки казав, пише собі в плюс, а не візьме, записує подвійний собі штраф. Гра ця «комерційна», не азартна.

«Каспій...», – сказав я, маючи на увазі неазартний характер гри – мені хотілося коло карт побалакати про будівництво. «Шість пік», – одповів Михайло. «Шість треф», – висловився на цю ж тему інженер. «Пас», – сказав я.

«Що ви, що ви! – жваво і рішуче напався мене Бойченко, схожий на енергійного героя з американської фільми. – Дозвольте, я. Шість бубнів! Шість бубнів, громадяни!»

«У нас із такою картою пасують, – пробував я боронитись. – Тут же нічого нема. Тут нема двох узяток, а не те що шістьох». Але Бойченко вже взяв мої карти і ліз угору. «Мої шість бубнів», – казав Михайло. «Без козиря», – сказав інженер. «Сім пік», – підхопив Бойченко і влаштувався зручніше з моїми картами. Коло Серга вже стояв