Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Я думаю, що у багатьох є в голові той прикол зглазити успіх. Коли боїшся комусь розповісти про щось гарне, щоб не наврочити і не втратити шанс на краще життя. Ця дурня в мене ще з дитинства. Тверда та дурна впевненість, якщо комусь скажеш про свої плани, вони не здійсняться. Тому, я не кажу мамі про те, що маю співбесіду. Що, можливо, буду передавати свої знання з акторської майстерності. Але дуже-дуже хочеться сказати. Похвастатися. Мені цікаво, якою була б реакція. Здається, батьки були б щасливі, що я не кидаю театр. Але, боюся, що цілком можливий варіант з образою. Адже, тоді я кидаю наш родинний театр заради чогось іншого. 

 — В тебе дивний вираз обличчя, — Оксана спирається на двері, тримаючи в руках свою рожеву чашку з сердечками. 

 — Я…хвилююсь, — дивлюсь у її зелені очі, густо намальовані чорною підводкою. 

 — Уяви, що це ще один виступ, — вона сьорбає каву.

 — Я хвилююсь не через співбесіду, — нарешті закінчую марудитися з лінзами перед дзеркалом, — а через те, що буде, якщо я впораюсь добре.

 — Тобто, ти боїшся успіху? — Ксю звичним рухом підіймає тонку брову догори. — Але це ж…

 — Я боюсь підвести батьків, — нарешті я кажу це в голос. — Боюсь, що…

 — Боїшся, що без тебе театр розвалиться?

 — Так. 

 — Саш, вибач, але весь світ не крутиться навколо тебе, — Оксана так уважно дивиться мені в очі. — Ти не відповідальний за реакцію своїх батьків. Ти відповідальний тільки за своє життя. 

 — Але майже всі спектаклі написані під мене, — я наче сам намагаюся вигадати ці відмазки, — якщо у них не вийде працювати далі? Якщо я зруйную їхню мрію?

 — А якщо ти зруйнуєш своє життя? — Оксана не відводить погляду, від чого в мене мурашки потилицею.

 — Але…

 — Тобі не набридло вигадувати? — вона точно читає мої думки. — Тобі не набридло на перше місце ставити всіх, крім тебе? 

Але ж саме в цьому прикол бути хорошим, ні? Хорошим сином, хорошим другом, хорошим актором, хорошою людиною — цього прагнуть всі. Чи взагалі можливо бути хорошим і щасливим водночас? Ти не гроші, щоб всім подобатись — так колись сказала мама, коли я прочитав свій перший негативний відгук. Можливо, це та сама ситуація, де неможливо бути хорошим на всіх фронтах. Навіть вигадані персонажі книжок, або герої театральних сюжетів — вони теж не ідеальні для всіх. А якщо ідеальні, то це не принесе глядачеві задоволення. В такому персонажеві ніхто не побачить себе, не відчує, що ця вистава саме про нього. Це призводить до того, що люди прагнуть досягти неіснуючого ідеалу. Прямо як я зараз…

Я можу розповісти мамі вже cьогодні ввечері співбесіда одразу по обіді. Це відчуття мене водночас лякає та надихає. Мені страшенно хочеться досягти того успіху. Стати кимось в цьому житті самостійно. Я ще не вирішив, що краще одягти: білу сорочку чи щось більш неформальне. Адже це не співбесіда на працівника офісу, а на посаду театрального вчителя. Не впевнений чому, але я, як людина театру, ніколи не асоціюю себе з чимось таким класичним, правильним. Творчі люди — це щось яскраве, незвичайне. Особисто я називаю їх інопланетянами. Не в поганому сенсі цього слова. Ну бо просто не можуть бути люди, які несуть творчість у світ, які дарують нам щось таке, як книжки, бути звичайними землянами. Я теж хочу стати колись інопланетянином. 

— Пам’ятаєш, я казав, що хочу татуювання? — краще б я не дивився на Оксану, бо в неї такий вигляд, наче я зараз отримаю в лоба.

— А ти взагалі не змінюєш тему, — на обличчі подруги просто горить неоновий напис сарказм. — Ну, пам’ятаю. На лобі хочеш?

— На жопі, — просто показую їй язика, — я здається, знаю, що хочу набити. Ти казала, що знаєш майстра. 

— Знаю, тобі прямо так зараз припекло? — вона тягнеться за телефоном і більше не катує мене поглядом. — Зараз знайду його сторінку в Інсті.

Наступні хвилин двадцять у нас повна ідилія. Оксана пише майстру, у якого немає місць найближчим часом. Потім вона пише Марку, який теж знає якогось майстра. Це той самий момент, коли припекло і ти не можеш сказати собі тверде ні. Ти просто хочеш. Тут. Зараз. Швидко. Ксюша підхоплює мій настрій, тому її пальці зі швидкістю скаженої білки бігають по екрану, стукають яскраво-синіми нігтями по склу, яке зараз просто трісне від напруги.

— Зараз готовий? — Оксана так гвалтовно відривається поглядом від телефону, що я аж здригаюсь.

— Прямо зараз?

— Ні, бляха, через рік зараз, — я точно сьогодні напрошуся на удар в лоб, — зараз-зараз.

— Я…так, — відповідаю перед тим, як мене знову накриє хвиля сумнівів. Можу я хоч щось зробити в своєму житті ось так просто? 

І ось ми вже в таксі. В старенькій Шкоді Фабії неприємно тхне старим пластиком, і навіть та довбана ялинка не допомагає. Машина розігріта під сонцем, тому здається, що всередині всі сорок градусів. Доводиться відкрити два вікна ззаду, щоб було хоч якесь повітря. Захитувати мене почало ще до того, як машина поїхала. Тому я, як песик, намагаюся підставляти обличчя вітрові. Навіть не звертаю увагу на фразу Ксю а чому ти язика не висолопив? Копіювати Джипсі мені не дуже хочеться. Та й вся моя увага зосереджена на тому, аби не залишити недавній обід на гумовому коврику під ногами. Здається, що таксист має якийсь нереалізований потенціал до керування болідом, а не звичайного міського автомобіля. Бо він робить такі віражі на поворотах, що в мене стискається шлунок. І невідомо — від страху, чи від захитування. Нарешті ми зупиняємось, і я ще ніколи не відчував такого щастя. В мене точно буде психологічна травма на все життя, пов’язана з синіми Шкодами Фабіями — фабіофобія.