Читати книгу - "Поліція"

У години роботи сховища залізні двері зазвичай лишалися відчиненими у бік реєстраційної стійки, розташованої за нею. Катрина дістала ключа, виданого їй Беатою, вставила його в замок, повернула, відчинила двері, увійшла досередини і прислухалася.

Потім вона замкнула за собою двері.

Катрина включила ліхтарик, підняла реєстраційну стійку й пішла крізь темряву сховища, таку щільну, що променеві ліхтарика потрібен був час, щоб пробити її і знайти ряди широких стелажів, заповнених пластмасовими коробками, крізь стінки яких просвічували предмети, що знаходилися всередині. Мабуть, тут господарювала людина з вродженим відчуттям порядку: коробки вибудовувалися на полицях такими ідеальними рядами, що їхні короткі боки утворювали суцільну поверхню. Катрина швидко йшла і читала номери справ, приклеєні до коробок. Вони були пронумеровані за датами, найсвіжіші справи стояли ближче до дверей ліворуч, а у глиб приміщення переміщувалися старі справи, речові докази по яких були повернені власникам або знищені.

Катрина дійшла майже до кінця середнього ряду, коли промінь ліхтарика впав на коробку, яку вона шукала. Коробка стояла на нижній полиці. Коли Катрина витягувала її назовні, вона прошкребла нею по кам’яній підлозі. Вона зняла кришку: вміст відповідав описові. Скребок для льоду. Чохол від сидіння. Пластиковий пакет із волосинками. Пластиковий пакет із жуйкою. Вона відклала ліхтарик, відкрила пакет, пінцетом витягла з нього вміст і вже зібралася відрізати від нього шматочок, як раптом відчула порух вологого повітря.

Катрина кинула погляд на свою руку, освітлену ліхтариком, і побачила, як тіні чорних дрібних волосинок стають дибки. Вона підвела очі, схопила ліхтарик і спрямувала його на стіну. Під стелею був вентиляційний отвір. Але оскільки це був усього лише отвір, він жодним чином не міг стати причиною руху повітря, а в тому, що такий рух стався, Катрина була переконана.

Вона прислухалася.

Нічого. Абсолютно нічого, тільки шумовиння її власної крові у вухах.

Вона знову зосередилася на затверділій жуйці, відрізала шматочок за допомогою прихопленого з собою швейцарського армійського ножика і завмерла.

Щось відбувалося біля вхідних дверей, але так далеко, що вухо не могло визначити, що саме. Дзвякання ключів? Стук реєстраційної стійки? А може, й ні, можливо, просто звуки, характерні для великих будівель.

Катрина вимкнула ліхтарик і затамувала подих. Моргнула очима, неначе це могло допомогти їй бачити у темряві. Було тихо. Тихо, як на…

Вона не захотіла додумувати до кінця цю думку.

Замість цього вона вирішила подумати про інше, про те, чому серце закалатало швидше: що поганого може з нею статися? З’ясується, що вона занадто активно виконує службу, і хтось отримає догану, а її відправлять назад у Берген? Досить нудно, але це не причина для того, щоб серце гупало в грудях, як відбійний молоток.

Вона чекала і прислухалася.

Нічого.

Як і раніше, нічого.

І тоді вона зміркувала. Непроглядна пітьма. Якби хто-небудь тут був, він би напевно увімкнув світло. Катрина посміялася сама з себе, відчуваючи, як уповільнюється биття серця. Вона знову засвітила ліхтарик, поклала речдоки назад до коробки і засунула її на місце, потурбувавшись про те, щоб та стала точно в лінію з іншими коробками. Потім попрямувала до виходу, і тут їй сяйнула абсолютно несподівана, випадкова думка: вона раділа тому, що їй доведеться подзвонити йому. Бо саме це вона збиралася зробити: подзвонити і розповісти, що вона вчинила. Вона різко зупинилася.

Промінь ліхтарика щось висвітлив.

Її наступною думкою було продовжувати рух, бо тихий боязкий голос у голові порадив, щоб вона негайно звідси забиралася.

Але вона посвітила назад.

Нерівність.

Одна з коробок трохи виступала з ряду.

Катрина підійшла ближче і посвітила на наклейку.

Харрі здалося, що він почув стук дверей. Він зняв навушники, в яких звучала музика з нового диску групи «Бон Іверз», що досі виправдовувала його очікування. Прислухався. Тиша.

— Арнольде? — гукнув він.

Відповіді не було. Харрі звик пізніми вечорами наодинці сидіти в цьому крилі Поліцейської академії. Звичайно, хтось із прибиральників міг тут що-небудь забути, але погляд, кинутий на годинник, підказав, що вже не вечір, а ніч. Харрі подивився наліво, на пачку неперевірених робіт на письмовому столі. Більшість студентів роздрукували їх на принтері на грубому папері, яким користувалися у бібліотеці. Від цього паперу було стільки пилу, що коли Харрі приходив додому, кінчики пальців у нього були жовті, як від нікотину, і Ракель примушувала його мити руки перед тим, як дозволити доторкнутися до себе.

Він виглянув у вікно. Високо в небі стояв місяць, його світло відбивалося від вікон і дахів будинків на вулиці Кіркевейєн і в районі Майорстуа. У південному напрямку виднілися мерехтливі зелені вогні будівлі радіостанції KPMG і розташований поряд із нею кінотеатр «Колізей». Нічого величного, красивого або навіть мальовничого. Але перед ним лежало місто, в якому Харрі прожив і пропрацював усе своє життя. Іноді вранці в Гонконгу він додавав трохи опіуму в сигарету і йшов на дах готелю «Чункінг» зустрічати початок дня. Він сидів у темряві і сподівався, що промені сонця от-от освітять місто, і це буде його рідне місто. Скромне місто з низькими сором’язливими будинками, а не з цими сталевими шпилями, що вселяють острах. Він сподівався побачити м’які зелені пагорби Осло, а не круті, жорстокі чорні гори. Почути гуркіт гальм трамвая на зупинці або гудіння порома з Данії, що входить у фіорд, щасливого через те, що йому і цього разу вдалося перейти море, яке розділяло Фредеріксхавн і Осло.

Харрі подивився на те, що лежало в колі світла від настільної лампи — єдиного джерела освітлення в кімнаті. Звичайно, він міг би узяти неперевірені студентські роботи на вулицю Хольменколлвейєн. Кава, мимрення радіо, свіжий запах лісу з прочиненого вікна. Звичайно. Але він вирішив не думати про те, чому вважає за краще сидіти наодинці тут, а не там. Можливо, тому, що відповідь була йому відома. Там він буде не один. Не зовсім. Забарвлена чорною морилкою фортеця з трьома замками на вхідних дверях і ґратами на усіх вікнах не могла захистити від монстрів. Примари жили в темних кутках і стежили за ним порожніми очницями. У кишені завібрував мобільний телефон. Харрі вийняв його і прочитав текстове повідомлення на висвітленому екрані, що світиться. Його надіслав Олег, у ньому не було букв, самі лише цифри: 665625. Харрі посміхнувся. Зрозуміло, до 1 648 905 очок, до рекорду гри в «Тетріс», встановленого в 1999 році Стівеном Крогманом,