Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

приємно, коли його плечі відчувають важкість зібраного врожаю. Стогнучи більше за звичкою, ніж від зусиль, він складає мішки на воза. Цілу гору. Маленький пузатий коник має достатньо сили, щоб без поспіху, нога за ногою, дотягнути збіжжя до млина. А млин, це ненаситне чудовисько, доброзичливо буркотить і величезними зубами пережовує й пережовує молоде зерно. Широким потоком вода падає на колесо і, пінячись, з шумом витікає низом. Вдень і вночі у відкриту пащу сиплеться жито, день і ніч у білих туманах, що пахнуть хлібом, не пересякає потік борошна.

Голодною буває провесінь на бідних білоруських землях. Тож коли-не-коли, але ранньої осені млин відпочинку не знає. Люди нудьгувалися за хлібом, за чорним запашним хлібом, якого з весни багато-хто не мав у роті.

На добрий початок можна було і в неділю не зупиняти млин. Але старий Прокіп Мельник мав свої принципи і ніколи не відступав від них, хоча знав, що Гаєр у Піддубній та Шимонюк у Раковщині працювали по неділях. Конкуренція конкуренцією, а свято святом.

Тому-то в неділю й замовкали жорна у млині Прокопа Мельника. Сам він у святковій вишневій блузі, підв’язаній товстою шовковою мотузкою, йшов на розмову до Вільчура, з яким сидів на ґанку лікарні. Решта мешканців млина також відпочивали. Зоня та Ольга поїхали до Бервінт чи до містечка, Наталка вислизала тихенько у бік Нескупи, де на неї чекав її шанувальник та ровесник Сашко, Донка та Василь каталися на човні по ставку. Вдома залишилися лише стара Агата та Віталіс, який хропів під тополею. Як завжди, Омела провів день у корчмі в Радолішках. Люція вільний час присвячувала своїм приватним справам. Вона писала листи знайомим, ремонтувала свій гардероб, а також гардероб Вільчура, звичайно, без його відома.

Тим часом на ґанку точилася повільна розмова. Вільчур випитував Прокопа про справи у млині, про ціни на збіжжя, про те, що чувати в околиці. Сам розповів про найцікавіші випадки у лікарні. Вона непогано процвітала. Як завжди, після жнив, люди пригадували про свої недуги та про те, що можна їх позбутися, якщо просто піти до професора. З принесених пожертв можна було забезпечити нагальні потреби лікарні та свої власні без значних заощаджень, але й не бідувати.

Коли вони вже вичерпали ці теми, Прокіп почав детально розповідати про свої плани на майбутнє. Найбільше його цікавила думка переписати млин і землю на Василя.

– Я вже людина не молода, – говорив він, – і хоча, дякувати Богу, здоров’я й сили не бракне, раптова смерть завжди може статися. Чому ж я повинен залишати непорядок після себе? Поки я живий, вони всі мене слухають, але якби я помер, хто знає, чи не було б яких суперечок між Василем, Ольгою та Зонею. Не дай Бог, якби дійшло до тяганини по судах, і так весь доробок мого життя був би змарнований. Тож я подумав так: ще за життя все перепишу на Василя. Він хлопчина чесний, ані сестри, ані братової не скривдить, а таким правом худоба залишиться в одних руках і не змарнується.

– Коли ти думаєш це зробити? – спитав Вільчур.

– А от, думаю, що після Водохреща відбудемо весілля, то поїду в повіт і перепишу. Радиш чи не радиш?

– Ясно, що раджу, – відповів Вільчур. – А скажи-но мені, чи ти задоволений зі своєї майбутньої невістки?

– Чом же мені не бути задоволеним?! Не дівчина, а золото, охоча, працьовита, весела, а головне – здорова. Не хирлявих дітей буде народжувати. Тож, щиро кажучи, з цією думкою я її привіз з міста. І навіть спочатку журився, що між нею та Василем не було ніякої прихильності. Коли чоловік і жінка живуть пліч-о-пліч, повинна з’явитися прихильність. І вона з’явилась.

Запала мовчанка. Довкола була тиша, тільки з млина долинав монотонний шум води та тріск сойки, яка сіла на одній з берез, що росли біля гостинця.

– Ну, а як буде з тобою? – обізвався Прокіп.

– Зі мною? – Вільчур прокинувся від задуми.

– Авжеж. Ти не гнівайся на мене, що я тебе про такі речі питаю, але я дивлюсь, дивлюсь, та й дивуюся.

– То з якого боку? Що тебе так дивує?

– А от, під одним дахом ти живеш із цією панною. Кожен бачить, що ви прихильні одне до одного. Якби йшлося про когось іншого, а не про тебе, то люди почали б погано говорити про вас. Так, боронь Боже, ніхто нічого поганого не думає, але вже не раз мене питали: «Коли він з нею ожениться, наш професор?..» То я кажу: «А Бог же його знає». Бо й звідки ж я маю знати? То вони: «Запитайте…» – То я їм: «Самі питайтеся. Чи ж то у вас в губі язика немає?..» Але, мабуть, не мають відваги.

Вільчур опустив голову.

– Сам не знаю… Сам не знаю, що робити.

Справді не знав. Дійсно, тиждень тому він повністю вирішив одружитися з Люцією, але тоді стався один невеликий випадок, який дав йому ґрунт для роздумів і якщо не перекреслив планів про одруження, то у будь-якому разі він їх сильно підірвав.

А було так:

У лікарні тривалий час лікувався десятирічний хлопчик, син гончара з Бервінт. Збираючи яблука, він впав з дерева і зазнав досить серйозних внутрішніх травм. Він був наймолодшим пацієнтом лікарні й улюбленцем усіх. Навіть Омела міг годинами просиджувати біля його ліжка, розповідаючи найдивніші історії. Донка приносила йому різні ласощі, Люція пошила йому гарне вбрання, а Вільчур заглядав до нього значно частіше, ніж вимагала турбота про його здоров’я. Малий Петрусь поступово одужував. Попервах йому дозволили вставати по кілька годин на день, потім він лише спав уночі у ліжку. Ніхто не поспішав відправляти його додому. Але вдома він був потрібний. Молодша сестричка не могла впоратися з великим стадом гусей, і одного разу батько приїхав за Петрусем. З цією сумною новиною Люція прийшла до Вільчура разом з хлопцем, щоб він попрощався з професором.

– Подякуй, Петрусю, панові професору за те, що тебе вилікував. Тим часом я спакую твої пожитки, – сказала вона і вийшла у приймальню.

Хлопчик простягнув руки так, ніби хотів обійняти професора за шию. Вільчур, розчулений, нахилився і підхопив малюка, щоб поцілувати його.

– Але ти важкий, – сказав він, засапавшись, і поставив його на підлогу.

Через деякий час повернулась Люція, а за нею на порозі з’явився батько Петруся. Селянин почав дякувати і вибачатися за неприємності, яких тут, напевно, завдав його син.

– Але ніяких неприємностей, – весело сказала Люція. – Він найслухняніший хлопчик, якого я бачила в житті.

Раптом вона схопила Петруся, обійняла його і закружила з ним по кімнаті.

Люція зовсім не помітила, як це вразило Вільчура. Він прикусив губу і сумно придивлявся до неї, коли вона без жодних зусиль танцювала по кімнаті з хлопчиком на руках, з тим самим хлопчиком, якого він ледве міг підняти. Ніколи раніше випадок так яскраво не підкреслював різницю у їхньому віці й у силі.

Люція не помітила цього і зовсім не здогадувалася, якого болісного удару завдала його надіям. Вона пізніше також не могла пояснити нічим не обґрунтований відхід від неї Вільчура та смуток, який почав мучити його. Даремно шукала вона у своїй пам’яті якесь необачне слово, якийсь вчинок, який би міг образити